Маг - Джон Роберт Фаулз

— Хочеш піти?

— А ти хочеш, щоб я пішла?

— Ця співбесіда ні до чого не зобов’язує. Тобі не конче відразу вирішувати.

— Краще почуватимусь, коли мене приймуть. Тільки б знати, що мене прийняли, ото й усе.

Вона заговорила про щось інше, і я міг не пристати на таку зміну теми. Міг, але пристав.

А назавтра і я дістав письмове запрошення на співбесіду. Алісон уже повернулася під враженням, що все гаразд. За три дні їй надійшов лист із повідомленням про десятиденний термін стажування, після якого почнеться робота.

Мене екзаменувала ціла комісія вельми ґречних чиновників. Під дверима установи ми зустрілися з Алісон й рушили до італійського ресторану. За обідом поводилися вимушено, як чужі. Вона була посіріла й утомлена, щоки обвисли. Я спитав, що вона робила, коли мене не було вдома.

— Писала відповідь.

— До авіакомпанії?

— Так.

— І що написала?

— А ти як гадаєш?

— Що ти прийняла пропозицію.

Запала прикра мовчанка. Я знав, щό вона хоче почути, але язик не повертався на те. Я почувався лунатиком, який прокинувся на самому краю даху. Знав, що ще не дозрів до того, аби одружитися й постатечнішати. У цю мить наші душі порізнилися, між нами залягло щось невиразне, темне й потворне, і воно випливало з Алісон. Не з мене.

— Кілька авіаліній моєї компанії проходить через Афіни. Якщо опинишся в Греції, будемо бачитися. Мабуть, ти таки залишишся в Лондоні. Якось воно буде.

І ми стали розмірковувати, як нам жити, якщо мені відмовлять.

Не відмовили. Надійшло повідомлення про те, що мою кандидатуру розглядає освітня комісія в Афінах. Це, мовляв, суто формальність. Маю бути в Греції на початку жовтня.

Вибравшись сходами на свій поверх, я тут же показав цього листа Алісон і не зводив з неї очей, поки читала. Сподівався на смуток, та не побачив його. Вона поцілувала мене.

— Я ж казала.

— Еге ж.

— Таку новину треба відсвяткувати. Їдьмо на село.

Я згодився. Алісон ані не гадала сумувати, а я через своє боягузтво не ризикнув задуматися над тим, чому мене прикро зачепила така легковажність. Ми поїхали на село, потім пішли в кіно, а тоді на танці в Сохо. За весь цей час Алісон ані не скривилася. Та після любощів нам не спалося, тож довелося поговорити всерйоз.

— Алісон, що мені завтра робити?

— Прийняти пропозицію.

— Хочеш, щоб я прийняв?

— Знов за рибу гроші.

Ми лежали навзнак, я бачив її розплющені очі. На стелі нервово дрижали тіні, кинуті дрібним листям з-перед вуличного ліхтаря.

— Якби я описав свої почуття до тебе, ти б…

— Знаю твої почуття.

І ось воно, осудливе мовчання.

Я доторкнувся до її оголеного живота. Алісон відвела руку вбік, але не відпустила.

— Твої почуття до мене, а мої до тебе — і що далі? Та не твої, не мої, а наші. Усе те, що почуваєш ти, почуваю також і я. Я ж бо жінка.

Мене знову огорнув страх. Я сформулював обтічне питання.

— Ти б вийшла за мене, якби я освідчився?

— Не так треба питати.

— Та я б уже завтра одружився з тобою, якби був певен, що ти сама цього хочеш.

— Ох, Ніко, Ніко…

Дощ торохнув у шиби. Алісон ляснула мене по руці, що лежала поміж наших тіл. Надовго зависла тиша.

— Я мушу виїхати з цієї країни.

Вона відповіла не зразу.

— Наступного тижня до Лондона повертається Піт.

— І що він тут робитиме?

— Не хвилюйся. Він знає.

— Звідки ти це дізналася?

— Я написала йому.

— Яка відповідь?

— Вільному воля, — видихнула вона.

— Хочеш знову бути з ним?

Спершись на лікоть, Алісон повернула до себе моє обличчя — віч-на-віч, дуже близько.

— Попроси моєї руки.

— Вийди за мене заміж.

— Не вийду. — І відвернулася.

— Навіщо ж так?

— Ет, щоб покінчити з усім. Я стану стюардесою, а ти поїдеш до Греції. Ти вільний.

— Ти теж вільна.

— Гаразд, я теж. Ти радий?

Раптовими могутніми напливами дощ хлистав верховіття дерев, тарабанив по дахах і вікнах — весняна злива геть не впору. Здавалося, спальня переповнюється незроненими словами, невисловленими докорами, закутаними в зловісну тишу, яка буває в останні миті перед руйнацією моста.

Ми лежали поряд, не доторкаючись, — дві потворні скульптурки на могилі, що колись була постіллю, просочені огидним побоюванням