Диво - Павло Архипович Загребельний
Цього разу Ситникові довелося спостерігати не вислі плечі Родимові, відвернуті від нього, а короткий змах важкої правиці, якою Родим, показував медоварові мерщій забиратися геть. Від купців Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вміє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього і миттю завернув свою кобильчину з обійстя.
Але до малого не перестав чіплятися, хоча робив це тепер хитріше і мовби напрошувався на прихильність.
Дивувався вельми Сивоок дідові Родимові, що той вибрав собі для житла таке клопітне місце коло шляху, на самому краю уділля. Щоправда, тут була ще й річка, і зелені луки вздовж неї, зате в дальнім кінці уділля починалася пуща, де можна б сховатися не тільки від Ситника, а й од усіх отих набридливих, нахабних, самовпевнених купців, які щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серці. Вже він потихеньку брався до дідового меча і вже ворушив його, а там і став потроху підіймати, але ще й досі не наважувався поспитати діда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кінець уділля, де б його ніхто не знайшов і ніхто б не завдавав жодного клопоту.
Ще не знав тоді малий, що хоч як важко доводиться іноді серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна.
І сам він піде згодом далі й далі в люди і забереться в таке вировиння, що й не снилося всім його предкам до десятого коліна, поки що ж мав найвищу втіху в ті дні, коли змандровували вони з дідом з свого неспокійного кінця уділля і заглиблювалися на кілька день в притаєний світ тисячолітньої пущі.
На мокроземлях клубочилися чорнолози, а за ними стояли вільхи з замшілими сіро-зеленими стовбурами, ліс мовби западався до середини, земля під копитами в Зюзя втікала вниз і вниз, дерева ставали вищі й вищі, страшніше й страшніше було Сивоокові, і він тулився до Родимової спини, позираючи вперед одним лише оком, ждав, коли ж нарешті вирівняється лісова земля, коли зникне її похилість, та ліс западався більше й більше, іноді він милостиво випускав заблуканих їздців на просторе, перед ними відкривалася могутня діброва з галявинами, поритими вепрячими табунами, і велетенські дуби спокійно стояли навколо, з’єднуючи ліс з небом, не даючи лісові западатися нижче, однак за дібровами враз стелилися зелено-іржаві дрягви, круто спускалися в хлюпанину вологих нетрів, де не пробіжить звір і не пролетить птах.
Найдивніше ж: хоч як довго вони мандрували в пущі, і хоч як низько й невпинно западалася вона перед очима в малого Сивоока, і хоч жодного разу не спостеріг він повернення назад, угору, до тої висхідної точки, з якої починався їхній щоразовий спуск донизу, врешті виходило так, що вони поверталися додому, на те саме узлісся, в ті самі чорнолози. Таке чудо незмога збагнути. Бо всього можна було навчитися: слухати голоси лісу, відчувати по слідах і відмітинах, де й коли і який звір пройшов, знати, де живуть і гніздяться і які птахи, вміти стріляти з лука і кидати списа, здирати шкуру з упольованої звірини і пекти на жару м’ясо, розводити вогнище і відганяти ляк перед ніччю і хижим нападником-вовкулакою. Але ніяк неспроможний був збагнути Сивоок отого моторошно-незвичайного западання лісу до середини, до глибини, нескінченного спускання, з якого, здавалося, ніколи не буде вороття, однак вороття наставало щоразу просто, легко, так ніби пуща брала їх на руки і непомітно виносила з своїх нетрів, як безсилих, заблуканих дітей.
Чимось нагадувало це Сивоокові його змаганину з конем Зюзем. Тут теж точилася давня, вперта й мовчазна боротьба між, відважно наполегливою людиною і темною несходимою силою пущі, що мала в собі дерева, води, трави і, певно ж, найбільше богів, набагато дужчих, могутніших, хитріших, ніж оті, що їх так уміло робив дід Родим, головне ж, богів ще не знаних, не розкритих, таємничих і через те всотеро загрозливіших.
Для Сивоока і те й те лиховісно перепліталося. Якби міг сказати про свій ляк Родимові, може б, відігнав побоювання, але привчений дідом до мовчазності, переносив свої страхи сам, не ділячись ними ні з ким, тому й мав жити далі, прислухаючись до того, як наростає в ньому тривога перед конем, без якого вони з дідом не могли вирушити на лови, і перед пущею, що вабила і водночас відлякувала своєю незбагненністю.
І чи то вже дитяча душа тонше настроєна до звучання пересторог, а Родимова зчерствіла від довгого життя, а чи понура закономірність буття вимагала, щоб щасливе завершення всіх загрозливих пригод бодай одного разу поступилося кінцю нещасливому, важко тепер точно визначити причину, але сталося.
Переслідували пораненого оленя. Олень мав стрілу в стегні, далеко відбігти й не міг і втікати швидко теж, видимо, не мав снаги, але вже Зюзь змокрів усією своєю попелястою шерстю, все важче й важче погикувало в нього в череві, а олень не показувався, слід його втечі Родим упізнавав то по зламаній гіллячці, то по листкові дерева, поплямленому кров’ю, то по дивному сліду трьох ратичок, бо поранену ногу олень, видно, щоразу підсмикував і на землю не ставив, щоб не завдавати собі зайвого болю.
Олень утікав униз, в самі глибини пущі, він забивався в заплутаніші й заплутаніші гущавини, але, як то часто буває в лісі, гущавини зненацька розступилися, і вдарило в лице переслідувачам гнилим духом прогноїв, Зюзь від несподіванки став, мов уритий у землю, так що вершники мало не позлітали йому через гриву наперед, але Родим вдарив коня в здухвини, женучи вперед, просто на отруйно-зелене купиння болота, бо на одній купині за два конячі скоки від них стояв поранений олень і дивився на своїх убивць очима, в яких чорно блукала смерть.
Зюзь крутнувся туди й сюди, навіть спробував мовчки огризнутися на Родима, немов то був малий Сивоок, але старий все ж таки переміг коня і послав його наперед, і той, стелячись над зеленим у відчайдушному пострибі, рвонувся до оленя, і в череві в нього гикнуло щось так важко й страшно, аж Сивоокові стало лячно, але,
