Джеррі-Островик - Джек Лондон

Та Джеррі й далі вовтузився, поки заліз Шкіперові під пахву, поклав голову йому на плече, і аж тоді, чмихнувши вдоволено, заснув.

Кілька разів Ван-Горна будили стуки та шелести, коли вітер міняв напрям і матроси перекидали вітрила, і щоразу він, згадавши про щеня, ласкаво пригортав його до себе. І щоразу Джеррі, ворухнувшись уві сні, тулився до нього щільніше.

Хоч який розумний був Джеррі, все ж він не міг знати, які почуття викликав у відчайдуха-капітана м'який, теплий дотик його оксамитового тільця. А той дотик нагадав Ван-Горнові, як колись давно, багато років тому, в нього на руках спала маленька донечка. І такий яскравий був той спогад, що він прокинувся зовсім, і ціла низка картин із власного життя почала оживати в його пам'яті, завдаючи йому тяжкої муки. Ніхто з білих на Соломонових островах не знав, який гніт тисне йому серце вдень і вночі. А він і подався на ці острови з марною надією збутися тих спогадів.

Спершу в його пам'яті, розбудженій м'яким доторком щеняти, зринула донька, її мати й невеличке помешкання в Гарлемі[6]. Тісненьке воно було, це правда, але таке повне щастям, що здавалося справжнім раєм для всіх трьох.

Він згадував, як у доньки росло й завивалось кучериками біляве, мов льон, волоссячко, аж поки виросло в дві грубі, довгі коси, вже не біляві, а золоті, як у матері. Спочатку він гнав з-перед очей ті картини, тоді став чіплятись за них, щоб заповнити ними свідомість, не лишити в ній місця для тієї єдиної картини, якої нізащо не хотів побачити.

Він пригадав свою роботу, аварійний вагон трамваю і аварійну команду, що нею керував. Зацікавлено подумав, що ж то робить тепер Кленсі, його тодішній помічник. Потім згадався той довгий день, коли їх побудили о третій годині ночі — витягати з аптечної вітрини трамвайний вагон, що влетів туди, зійшовши з рейок, і як вони потім усунули ще з півдесятка аварій, а коли о дев'ятій годині ввечері вернулись у депо, туди якраз надійшов новий виклик.

— Слава богу! — сказав Кленсі, що мешкав через квартал від нього, і витер піт із замурзаного обличчя. Ван-Горн бачив його як живого. — Слава богу, дрібничка, й недалеко від нас — за десяток кварталів. Упораємось — і додому, а вагон хай зажене в депо, хто тут ближче живе.

— Авжеж, тільки підняти домкратами на хвилинку, — відповів Ван-Горн.

— А що там таке? — спитав Біллі Джеферс, ще один з робітників.

— Когось переїхали й не можуть витягти, — пояснив Ван-Горн. Вони повискакували на свою аварійну платформу й поїхали.

Знов перед його очима пробігла вся довга дорога до місця аварії. На одному перехресті їх затримали пожежні підводи з помпами та драбиною, що мчали кудись на пожежу, і поки там стояли, він з Кленсі дражнили Джеферса, що той, мовляв, через цей нічний виклик проґавить побачення з якоюсь дівулею.

Тоді показалась довга вервечка спішених трамваїв, і натовп цікавих, і поліцаї, що стримували його, й дві санітарні карети, що чекали на свій вантаж, і молодий полісмеп з тієї дільниці, приголомшений, зблідлий. Він зустрів Ван-Горна такими словами:

«Страхіття! Аж млість бере. Дві зразу. Не можемо витягти ніяк. Я вже й сяк і так пробував. Одна ніби ще жива була».

Але Ван-Горн — сильний чоловік, з міцними нервами, звиклий до своєї роботи, наморений за тяжкий день, радий, що скоро вже додому, до маленької світлої квартирки всього за десяток кварталів звідти — бадьоро, впевнено відповів, що вони їх витягнуть умент, і вже заліз рачки під вагон.

Він згадав, як натиснув кнопку електричного ліхтарика, придивився — і побачив дві важкі золотаві коси. Палець ураз відпустиш кнопку, і він зостався в темряві.

«Жива ще?» — спитав приголомшений полісмен.

Ван-Горн мовчав — він збирався на відвазі, щоб знов засвітити ліхтарик.

Потім він почув власну відповідь:

«Зараз скажу».

Ще раз присвітив і подивився. Дивився довго, цілу хвилину.

«Обидві неживі, — нарешті відповів він спокійно. — Кленсі, подай домкрата номер третій, а сам підведи другого з того боку».

Він лежав горілиць, утупившись в одну-єдину сірку, що ледь блимала крізь розріджену хмару. Йому знов, як тоді, боляче здушило горло, пересохло в роті, защеміли очі. Він думав про те, чого не знав ніхто, — чому він потрапив на Соломонові острови, шкіпером тикової яхти «Еренджі», і возив «чорний товар», важачи головою, і пив шотландського віскі більше, ніж годилося б.

Після того вечора він ні разу не поглянув ласкавим оком на жодну жінку. І його білі товариші помічали, що він не любить дітей — ані білих, ані чорношкірих.

Та всі ті жахні спогади не завадили Ван-Горнові заснути знову. Йому приємно було крізь сон відчувати голову Джеррі у себе на плечі. Раз Джеррі тихенько заскімлив: йому наснився Меріндж, містер Гегін, Бідді, Теренс і Майкл. Ван Горн трохи розбуркався, пригорнув його щільніш до себе і грізно промурмотів:

— Хто з чорношкірих насміє скривдити це щеня… Опівночі, коли помічник торкнув його за плече, Ван-Горн умить, ще й не прокинувшись, сіпнувся рукою до пістолета на поясі й знову промурмотів:

— Хто з чорношкірих насміє скривдити це щеня…

— Ото на траверзі, либонь, мис Копо, — сказав Боркман, кивнувши на високу чорну тінь, що невиразно бовваніла з навітряного боку. — Більш як десять миль не пройшли, і певного вітру не чути.

— Щось там нагорі вариться, тільки чи звариться… — відказав Ван-Горн, коли обидва звели очі вгору, до розшарпаних хмар, що пливли по небу, де-не-де відслонюючи тьмяні зорі.

Тільки-но помічник приніс собі з каюти укривало, ліг на палубі й загорнувся, як повіяв від землі рівний, свіжий бриз, і «Еренджі» полетіла по ще не розхвильованій поверхні моря зі швидкістю добрих дев'ять вузлів. Джеррі якусь часинку пробував стояти на вахті зі Шкіпером, але скоро згорнувся калачиком на палубі й задрімав, поклавши голову на босі Шкіперові ноги.

Коли Шкіпер переніс його на укривало і закутав, він хутко заснув, та незабаром і прокинувся, виборсався з укривала й почав бігати за Шкіпером, що ходив палубою туди й сюди. Знову почалась наука, і за п'ять хвилин Джеррі зрозумів, що він повинен лишатись під укривалом, що все гаразд і що Шкіпер весь час ходитиме біля нього.

О четвертій годині на вахту заступив помічник.

— Тридцять миль відмахали, — сказав йому Ван-Горн. — А тепер наново стихає. Уважай на шквали від берега. Краще б поскидати фали на палубу й поставити вахтових біля них. Звісно, всі позасинають,