Улюбленець слави - Джойс Кері
Потім він узяв себе в руки й знову прибрав пози потерпілого героя, якому вгородили ножа в спину. Голос його звучав лагідно й притишено, через що кожне слово здавалося сповненим особливої гіркоти.
І хоча це нове звинувачення щодо моєї участі у провалі виборів було для мене цілковитою несподіванкою, мені не хотілося йому заперечувати. Кажучи відверто, я навіть не розсердилась. Очевидно, такі люди як Честер, живучи в якомусь іншому, примарному світі, не викликають у вас звичайних почуттів, і слова їхні ми теж не сприймаємо як звичайні. Я вийшла від нього у великій бентезі, відчувши, що з самого початку зробила помилку, ступивши на цю сакральну територію. І на обличчі Селлі, що блискавично вискочила зі своєї кімнати (вона чатувала за дверима) й на ходу, поспішаючи на підмогу Честерові, послала мені докірливий погляд, я прочитала цю ж саму думку.
Отож врятувала Тома цілковита випадковість. Я й гадки не мала звернутися за допомогою до тітоньки Леттер; стосовно ж інших членів родини, то мені зовсім не хотілося втаємничувати їх у Томові проблеми. Навпаки, я молила бога, щоб вони ні про що не довідались. Але тітонька Леттер, за звичкою переглядаючи ранкові газети (вона не пропускала жодного рядка, вивчаючи газети з кожним роком все уважніше), натрапила на повідомлення про поліційний наліт на «Шинок Респі», і, звичайно, вмить збагнула, чим це пахне для Тома. Вона відразу мені зателефонувала і, з'ясувавши обставини, негайно підняла по тривозі всю рідню (сама вона не змогла приїхати, мавши гострий напад люмбаго). Вілфред, Слептон, Джім (вона дала Джімові телеграму,— той саме виїхав до Женеви, щоб виступити в обороні своїх луга на засіданні Ліги Націй), ціла купа родичів, про яких я ніколи і не чула, в тому числі якийсь троюрідний брат, що читав курс філософії у Гейдельберзі,— всіх їх було мобілізовано на боротьбу за Тома.
114
Я чомусь випустила з уваги, що такі люди як Вілфред і Джім дотримувалися зовсім іншої думки про принципи й навіть закони, ніж Честер,— хоч вони й суворіше від нього засуджували Тома за його спосіб життя. Річ не в тім, що в них не було чіткого уявлення про те, що є добре, а що — погане, а в тім, що обидва ставилися критично до всіх тих законів, які не відповідали їхнім поняттям. Вілфред охоче погодився використати свій вплив у боротьбі за Тома, бо, сказав він, тюрма лише остаточно занапастить хлопця, а таким шахраям, як Респі, вона однаково що рідний дім,— горбатого могила виправить. Зі свого боку, Джім завжди зневажав усі закони, усякі правила й цензуру,— які намагалися обмежити його спортивні та інші розваги. Одне слово, доки Вілфред здибався у Сіті з різними впливовими людьми й натискав потрібні важелі, Слептон (на відміну від Вілфреда, йому нічого було боятися за свою репутацію в ділових лондонських колах, якби щось випливло назовні) зв'язався з «підпільним» адвокатом, якого назвав Том. Я не встигла й оговтатись, як справу залагодили: Респі та його компанія взяли на себе всю відповідальність за програму й сплатили повний штраф. Вони навіть погодилися відсидіти належний термін,— звісно, якщо ми їм належним чином це компенсуємо. Звичайно, кажучи, що «Респі та його компанія сплатили штраф», я маю на увазі, що заплатили ми, тобто Вілфред, тітонька Леттер, Джім і я; але головним чином — Джім, у якого на той час уже завелися грошенята.
Однак Томові таки довелося тоді залишити Англію — таку умову поставили йому Вілфред і Джім. І вони подбали, щоб він її виконав; Вілфред пригрозив Томові нацькувати на нього поліцію, якщо не виїде. Наскільки я розумію, про Томів від'їзд Вілфред домовився і з поліцією, яка на цьому наполягала. Якби я тоді все знала, то неодмінно розсварилася б з ними обома, та вони мені й словечка не сказали, і Томові заборонили говорити. Вони були до нього нещадні; мабуть, лише в родинах, де фамільна честь стоїть так високо, як у нашій, можуть бути такі нещадні до провинного родича. Вони дали йому двадцять фунтів і наказали забиратися геть; він подався до Німеччини, спершу до родича в Гейдельберг, а потім (як і слід було сподіватися) знову почав виступати в кабаре, бо то було єдине, до чого в нього лежало серце; там він потрапив до поганого товариства (очевидно, в Німеччині ці клуби набагато «гірші» за наші) і призвичаївся до наркотиків та пияцтва.
Я певна, однак, що навіть за таких сумних обставин Том ніколи не докотився б «до ручки», якби німці здатні були оцінити образ його англійського міністра-ліберала. І справді, як з'ясувалося потім, Томові виступи не мали успіху, йому довелося перейти на незначні ролі у низькопробних шоу, і це його остаточно зламало. Він писав мені життєрадісні листи, але, насправді, мабуть, дуже страждав, відчуваючи себе невдахою та нікчемою, а на нього ж колись покладали великі надії як на «коронного принца»! І через два місяці, коли його знову вигнали з якогось жахливого ревю, він застрелився.
Це було тоді для мене справжньою трагедією; здавалося, серце моє не витримає, я не уявляла, як далі жити; у його смерті я винуватила всіх, і найперше себе. Мені здавалося, що мого Тома, змовившись, звели зі світу жорстокі й тупі люди, поліція, закон, міністр, який наслав на нічні клуби поліцію,— всі разом, і передусім — Честер. Я казала собі, що Честер ніколи не любив хлопця, що він заздрив Томові, бо той був дотепніший, глибший, тонший за нього, до того ж вродливий і привабливий. Честер потайки бажав йому загибелі, і, нарешті, помстився, призвів його до смерті.
Лють затьмарила мені світ, але в глибині душі я розуміла, що це всього-на-всього хвороблива маячня. Я гнала від себе запитання, яке постійно гризло мене: хто і як міг би врятувати Тома? Ніхто й ніяк. Адже він
