Засліплення - Еліас Канетті

— Друже мій любий, — каже він, — я чую, ми вже дійшли до смерти. Розкажіть краще цю історію ще раз!

Служаки підштовхують один одного ліктем. У коменданта свої примхи. Терезина нога переступає коло. Тереза має щось сказати. Мастак на пам’ять відчуває, що його мета вже ось-ось. Вкарбовується кожне почуте слово. Він збирається сам повторити за арештанта його свідчення.

— Він уже стомився, — каже мастак на пам’ять і зневажливо показує плечем на Кіна. — Я зроблю це швидше!

Тереза вихоплюється наперед.

— Перепрошую, він уб’є мене!

Вона така перелякана, що говорить тихо-тихо. Кін її чує, він од неї відхрещується. Він не обернеться. Ні за що в світі, навіщо! Вона померла. Тереза кричить:

— Я, перепрошую, боюся!

Той, у котрого геніальна пам’ять, від злости, що йому заважають, гримає на неї:

— Та хто вас з’їсть?

Батько заспокійливо каже:

— Жінці від природи судилося бути слабкою статтю.

Це епіграф, батько запозичив його з останнього синового твору. Комендант дістає дзеркальце, позіхає в нього й скрушно мовить:

— Ох і стомився ж я!

Ніс уникає його уваги, коменданта вже ніщо не цікавить. Тереза кричить:

— Перепрошую, нехай він вийде!

Кін ще намагається витримати її голос і не обертається. Проте він голосно стогне. Сторожові весь цей лемент остогид.

— Пане професор! — ричить він ззаду. — Все не так уже й кепсько. Ми всі ще живі. І, слава Богу, здорові!

Смерть йому не по нутру. Такий уже він чоловік. Важко ступаючи, він виходить наперед. Тепер його черга втрутитись.

Пан професор, каже він, чоловік розумний. Це через те, що в нього сила-силенна книжок. Він такого може набалакати! До того ж це чоловік знаменитий, і в нього дуже добра душа. Вірити йому не можна. Ніякого вбивства на совісті він не має. Хіба він таке подужає? Він каже це тільки через те, що дружина не варта його. Про таке написано в книжках. Пан професор знає все. Та він і шпильки боїться. Жінка отруїла йому життя. У цієї задрипанки душа — гірше не може бути. З першим-ліпшим злигається. Одразу в ліжко тягне. Він може підтвердити це під присягою. Тиждень не було професора вдома, й вона вже спокусила його. Річ у тім, що він з поліції, за сумісництвом сторож і пенсіонер. Звати його Бенедикт Пфаф. Скільки й пам’ятає, адреса його будинку завжди була Ерліхштрасе, двадцять чотири. А щодо крадіжки, то нехай ця жінка краще помовчує. Пан професор узяв її заміж зі співчуття, бо вона була служниця. Хтось інший уже зробив би їй дірку в макітрі. Мати її померла в лайні. Відсиділа за жебрацтво. Вдома шматка хліба не мала. Він знає про це від дочки. Та розповідала про це в ліжку. На язик вона мастак. Пан професор не винен, це така сама правда, як те, що він, Бенедикт Пфаф, — пенсіонер. Він бере його на себе. Представник влади може це собі дозволити. У себе в комірчині він улаштував вартівню, колеги дивом дивувалися б: канарки й вічко. Людина мусить працювати, а хто не працює, той для держави — тягар.

Слухали сторожа з подивом. Його ричання проникало кожному в самісінькі мізки. Цього чоловіка розумів навіть батько. Це була його мова, хоч як він захоплювався синовими творами. Прокинулися рештки зацікавлення і в коменданта. Тепер він визнав, що цей рудий служив колись у поліції. Так галасливо й нахабно звичайна людина поводитися тут не могла. Тереза раз у раз поривалася запротестувати. Її слів ніхто не чув. Вона пропливала то в один бік, то в інший, поки зрештою схопила Кіна за полу піджака. Вона потягла його до себе, мовляв, нехай же озирнеться, нехай скаже, ким вона була — служницею чи економкою. Допомоги вона шукала в нього, його коштом хотіла дістати відшкодування за те, що її шпетив інший чоловік. Він одружився на ній з кохання. Де ж те кохання? Він хоч і вбивця, але ж розмовляти вміє. На служницю вона не згодна. Вже тридцять чотири роки веде вона господарство. Вже скоро рік, як вона добропорядна господиня дому. Хай же щось скаже! І то якомога швидше! А то вона викаже таємницю щодо проміжку часу від шостої до сьомої!

Потай Тереза поклала собі зрадити його, щойно дістане від нього те, що їй було потрібне: кохання. Тільки він чув її слова. У цьому жахливому гармидері він вирізняв позад себе її голос, кволий, але, як завжди, обурений. Він відчував на піджаку її грубу руку. Обережно, сам не усвідомлюючи як, він випростав хребет, повернувся, повів плечима, вислизнув з рукавів, тихенько постягав їх пальцями вниз і раптом, зробивши останній різкий рух, постав перед Терезою без піджака. Тепер він її не відчував. Якби вона вчепилася була зараз у камізельку, сталося б те саме. У думці він ніяк не називав ні примару, ні її саму. Він уникав її ім’я і її подоби, хоч і знав, від кого захищається.

Сторож завершив свою промову. Не чекаючи, який вплив вона справить на слухачів, — адже проти нього ніхто нічого не мав, — він став між Кіном і Терезою, рикнув: «Цить!», вихопив у неї з рук піджака й надяг його на професора, мов на немовля. Комендант мовчки повернув гроші й папери. В його очах можна було прочитати жаль з приводу невдачі, але жодного слова з цього вдалого допиту назад він не взяв. У того, котрий мав геніальну пам’ять, багато що викликало підозру; про всяк випадок він запам’ятав промову рудого й полічив на пальцях усі пункти, які в ній були. Поліцейські розмовляли навперебій. Кожен намагався висловити власну думку. Один, котрий полюбляв прислів’я, сказав: «Шила в мішку не сховаєш», — і ці слова всім припали до душі. Тридцяти-чотирирічне Терезине господарювання потонуло в гомоні голосів. Вона тупнула ногою. Батько, якому Тереза нагадувала одну своячку та її заборонені плоди, домігся-таки, щоб її вислухали. Червона мов рак і збиваючись на вереск, вона заходилася називати на своє виправдання числа. Її чоловік, мовляв, може це підтвердити, а якщо ні, то вона приведе пана Вульґера з меблевої фірми «Вульґер і дружина». Він зовсім недавно одружився. На слові «одружився» голос у неї надломився. Та їй ніхто не