Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

ница, приречена на невдачі, — це заспокоює, надто як узяти до уваги, що Баритон платив нам жалюгідно мало. За такої скнарости роботодавець виповнюється підозр і неспокою. Коли ти зіпсутий, розбещений, безпутній і відданий, усе можна пояснити, виправдати й навіть гармонізувати. Гадаю, Баритон був би не від того, якби мене за якийсь дріб'язок шукала поліція. Саме в таких ситуаціях людина стає віддана.

А втім, я давно вже відмовився від усякого самолюбства. Це почуття завжди видавалось мені надто несумісним із моїм становищем, його задоволення потребувало б у тисячу разів більше коштів, ніж я мав. Тож я визнав за краще назавжди пожертвувати ним.

Тепер мені вистачало підтримувати себе в стерпній дієтичній і фізичній рівновазі, решта й справді нічого не важила. А проте мені часом було дуже важко пережити ніч, надто коли спогади про тулузькі події геть відганяли сон.

Не спроможний позбутися тих картин, я уявляв собі драматичні наслідки падіння бабці Анруй у яму з мощами, і з моєї утроби піднімався страх, доходив до серця й хапав його. И тоді я схоплювався з ліжка, щоб із кутка в куток ходити по кімнаті, поки розвидниться. Під час таких криз я з розпачем думав, що ніколи не матиму достатнього спокою, аби нормально засинати. Отож не питайте в людини, щаслива вона чи нещасна, а тільки спитайте, чи ще спроможна спати. Якщо так, усе гаразд. Цього досить.

А мені вже ніколи не щастило поспати міцно. Я втратив довіру, ту справді безмежну довіру, яка доконечна, щоб міцно спати серед людей. Мені була потрібна принаймні хвороба, пропасниця, якесь нещастя, щоб я знову набрався бодай трохи байдужости й нейтралізував тривогу, повернувши собі безтямний і божественний спокій. Єдині стерпні дні, що їх я пригадував за багато років, — це коли я був тяжко захворів на грип і мною тіпала пропасниця.

Баритон ніколи не запитував мене про здоров'я. А втім, він не дуже дбав і про власне.

— Наука й життя, Фердінане, утворюють небезпечні суміші. Тож стережіться дбати про себе. Всяке питання, звернене до тіла, одразу обертається на вилом… Починається неспокій, з'являються нав'язливі думки…

Такі були його улюблені, надміру спрощені біологічні принципи. Баритон, власне, хитрував. „З мене досить знань!“ — не раз було приказував він. Це аби очі замилити.

Баритон ніколи не говорив про гроші — напевне, тому, щоб з іще більшою силою думати про них.

Робінзонові пригоди з родиною Анруй, які я ще й не збагнув остаточно, досі обтяжували мені сумління, і я часто намагався переповісти окремі епізоди Баритонові. Але таке його зовсім не цікавило. Він волів слухати мої африканські оповідки, надто коли йшлося про наших колег, яких я подибував усюди, і про ті незвичайні, дивні або підозрілі методи лікування, якими вони послуговувались.

Уряди-годи в клініці здіймалася тривога через Еме, Баритонову доньку. Коли треба було вечеряти, раптом виявлялося, що її не можна знайти ні в саду, ні в кімнаті. Ну, а я завжди уявляв собі, що одного вечора її, вже розчленовану, таки знайдуть у якомусь закутку. А що наші хворі вільно вешталися повсюди, з Еме могло статися найгірше. До речі, їй уже не раз лиш останньої миті щастило уникнути зґвалтування. Тоді зчинявся лемент, дівчину ставили під душ, починалися безкінечні пояснення. Дитині марно наказували не ходити темними алеями, та якась нездоланна сила тягла її в найглухіші кутки. Батько жодного разу не проминав нагоди відлупцювати доньку як слід. Проте ніщо не зараджувало. Гадаю, їй просто подобалось те все.

Проминаючи хворих у коридорах, ми, лікарі, завжди мусили стерегтись. Адже божевільному скоїти вбивство куди легше, ніж звичайній людині. Отож, здибавшись із хворим у коридорі, ми за звичкою оберталися спиною до стіни, завжди ладні щосили копнути їх ногою в пахвину при першому ж русі. Хворі, проходячи повз, пильно придивлялися до нас. Тож, відкинувши божевілля, можна сказати, що ми досягай цілковитого порозуміння.

Баритон гірко шкодував, що ніхто з персоналу не вміє грати в шахи, тож я мусив опанувати цю гру тільки на те, аби його втішити.

Удень Баритон поринав у невпокійну метушню, яка вельми ускладнювала життя всім навколишнім. Щоранку йому спадала на гадку нова невеличка ідея суто практичного змісту. Заміна туалетного паперу в рулонах папером нарізаним змусила нас цілий тиждень віддаватися балачкам і роздумам, причому кожен обстоював своє. Зрештою ми ухвалили зачекати розпродажу товарів, щоб пройтися по магазинах. Після цього ще один пустий клопіт — із фланелевими жилетами. їх треба носити під сорочкою? Чи зверх сорочки? Або: як роздавати соду? Парапен затятою мовчанкою збувався цих неінтелектуальних суперечок.

Заохочуваний нудьгою, я зрештою оповів Баритонові набагато більше пригод, ніж їх сталося в усіх моїх подорожах, — одне слово, виснажився! Тепер нарешті він сам говорив за столом, розважаючи нас власними пропозиціями й дріб'язковими ваганнями. Від цих тем ми відтак уже не відступали. Тільки через те, що я виснажився, Баритон підкорив мене. На відміну від Парапена я не мав тієї цілковитої байдужости, яка б допомагала відборонитись. Навпаки, мусив відповідати йому всупереч власній волі. Я вже не міг відкараскатись від безкінечних дискусій, скажімо, про переваги какао та кави з вершками… Баритон зачарував мене своєю глупотою.

Ми ненастанно розводились про всілякі дурниці: антиварикозні панчохи, оптимальні фарадеєві струми, методи лікування ліктьових бурситів… Зрештою, смиренно корячись Баритоновим указівкам та вподобанням, я говорив про все й ні про що, мов справжній фахівець. Баритон правив мені за проводиря і супутника в цій безмежно нудній прогулянці; здавалось, він ніколи не насититься балачками. Парапен, звісно, кепкував у душі, забризкуючи скатертину начальниковим бордо, чуючи, що поміж суперечок ми дійшли до теми, яка завдовжки має бути локшина.

Але досить спогадів про того негідника Баритона! Зрештою я таки домігся, що він щез. Це вимагало від мене неабиякої винахідливости.

Серед пацієнтів, котрих доручили моєму піклуванню, найпаскудніші завдавали мені чималого клопоту. То їм потрібен душ… То їм треба ставити зонд… А їхні дрібні нечестя, жорстокість, манія: щоб усе було стерильне… Одна молода пансіонерка досить часто накликала на мою голову начальникові докори. Вона плюндрувала садок, висмикуючи квіти, то була манія, а я страшенно не любив, коли мені докоряють…

її прозивали „наречена“. Ця аргентинка не мала жодної соматичної недуги, зате в її психіці панувала однісінька ідея: вийти заміж за рідного батька. Тож квіти з усіх клумб ішли нате, аби їх пришпилювати до великої білої намітки, яку пацієнтка носила не скидаючи день і ніч. Фанатично побожна родина пацієнтки страх як соромилась