Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

Собака вже співав на біс «Краю рідний, краю». Коли він доспівав до кінця, на сцену під бурю оплесків вийшов Джекоб Гендерсон, щоб разом із псом уклонитися публіці. Вілла й Гарлі хвилинку мовчали. Потім Вілла мовила ніби не до речі:

— Я оце сиджу й дякую своїй долі за одне…

Гарлі мовчки чекав, поки вона докаже.

— За те, що ми так безбожно багаті, — пояснила вона.

— Цебто ти хочеш мати цього собаку, мусиш його мати.

— Бо ти не можеш цього не зробити, — поправила Вілла. — Ти ж знаєш, що це — брат Джеррі. А як і не знаєш, то хоч припускаєш…

— Авжеж, — кивнув головою Гарлі. — Неймовірне справді часом здійснюється, і можливо, що це якраз такий випадок. Навряд чи це Майкл; однак чом би^йому й не виявитись Майклом? Ходімо з’ясуємо.

«Знов діячі з товариства захисту тварин», — подумав Джекоб Гендерсон, коли директор театру завів до його тісної театральної вбиральні якихось чоловіка й жінку. Майкл, що сидів на стільці й куняв, не звернув на них ніякої уваги. Поки Гарлі розмовляв з Гендерсоном, Вілла розглядала пса; він тільки на мить розплющив очі й знов їх заплющив. Колись такий чемний пес, тепер він, сердитий на весь світ, похмурий і дражливий, не хотів і дивитися на чужих людей, що з’являлися казна-звідки, гладили його по голові, говорили якісь дурниці й зникали назавжди.

Вілла Кенен, трохи уражена такою неувагою, відійшла й стала слухати, що розповідає Гендерсон про свого собаку. Вона почула, що дресирувальник Гаррі дель Мар знайшов пса десь на Тихоокеанському узбережжі, найскорше в Сан-Франциско, і повіз його із собою на Схід, одначе сам загинув у Нью-Йорку від нещасливого випадку, не встигши й розказати про нього нікому. Більше Гендерсон не міг повідомити нічого — хіба те, що він заплатив за пса дві тисячі доларів такому собі Гарісові Колінзу й мусить визнати, що ніколи ще не приміщував капіталу так вигідно.

Вілла повернулась до собаки.

— Майкл! — ласкаво покликала вона майже пошепки.

Тер’єр здригнувся, трохи розплющив очі й підвів вуха.

— Майкл! — покликала вона вдруге.

Цього разу Майкл підвів голову, зовсім розплющив очі, і нашорошив вуха, і глянув на неї. Після Тулагі ніхто ні разу не назвав його цим ім’ям. Воно долетіло до нього через роки й моря — і враз, мов електрична іскра, розбудило в його пам’яті все, з ним пов’язане. Майкл ніби наяву побачив капітана Келлара з «Еже-ні», що востаннє назвав його так, і містера Гегіна, Дербі й Боба з плантації Меріндж і, звісно, свого брата Джеррі — не останню серед тих тіней зниклого минулого.

Та чи справді зниклого? Адже ім’я, не чуте стільки років, повернулося до нього. Воно ввійшло в кімнату з цими чоловіком і жінкою. Майкл не думав про це; одначе повівся він якраз так, ніби думав.

Він сплигнув із стільця й підбіг до жінки. Обнюхав її руку, обнюхав усю її, поки вона гладила його по голові. А впізнавши жінку, наче ошалів. Відскочив від неї, заметався по кімнаті, тицьнувся під умивальник, принюхався до всіх кутків. Тоді, мов несамовитий, підбіг знов до жінки. Вона простягла руку його погладити, але він нетерпляче заскавчав, ураз відбіг і знов, повискуючи, несамовито заметався по кімнаті.

Гендерсон дивився на нього ледь невдоволено.

— Він досі ніколи такого не виробляв… Це дуже спокійний пес. Може, у нього нервовий напад? Але й нападів ніяких з ним ніколи не бувало.

Ніхто не розумів, у чому річ, навіть Вілла Кенен. Тільки Майкл розумів. Він шукав того зниклого світу, що враз виринув перед ним із звуками його давнього назвиська. Якщо могло повернутися з небуття те назвисько і ця жінка, що її він колись бачив на березі в Тулагі, то чом не могло повернутися звідти й саме Тулагі, й усе інше? Якщо вона ось є перед ним, у плоті й крові, й кличе його на ім’я, то, може, і капітан Келлар, і містер Гегін, і Джеррі теж десь тут, у цій кімнаті або ж одразу за дверима?

Майкл підбіг до дверей і заскімлив, шкрябаючись у них.

— Мабуть, він думає, що там хтось є, — сказав Гендерсон і відчинив двері.

Майкл і справді так думав. Він просто певен був, що у відчинені двері рине південне море, несучи на своєму лоні шхуни й пароплави, острови й рифи, усіх людей і тварин, усі речі, які він колись знав і яких досі не забув.

Та минуле не ринуло у двері. За ними була звична теперішність. І Майкл розчаровано повернувся до жінки, що все ж таки назвала його Майклом і погладила. Вона принаймні була справжня. Потім він обережно принюхався до чоловіка, згадав, що й той був на березі в Тулагі, а потім на «Аріелі», і занепокоївся знову.

— Гарлі, це він, я певна! — вигукнула Вілла. — Ану випробуй його як-небудь! Перевір!

— Але ж як?.. — замислився Гарлі. — Здається, він упізнає своє назвисько. Воно його схвилювало. І хоч нас він дуже близько не знав, та, здається, згадав теж і схвилювався й від цього. Якби ж він умів говорити…

— Ну, заговори! Заговори! — умовляла Майкла Вілла, взявши його обома руками за голову й хитаючи туди й сюди.

— Обережно, пані, — застеріг її Гендерсон. — Цей пес досить злий і таких вільнощів із собою не дозволяє.

— Мені дозволить, — засміялась вона напівістерично. — Бо він мене знає. Гарлі! — враз схопилась вона — їй сяйнула нова думка. — Я придумала, як його випробувати. Ти пам’ятаєш, Джеррі був сторожем біля чорношкірих, перше ніж потрапив до нас. І Майкл так само. Ану заговори південноморським жаргоном. Удай, ніби ти розсердився на якогось чорношкірого, і подивимось, як він це сприйме.

Гарлі схвально кивнув головою, однак сказав:

— Мені вже нелегко пригадати той жаргон…

— А я відверну його увагу, — провадила Вілла.

Вона сіла, нахилилась до Майкла, обняла його, пригорнула тер’єрову голову до грудей і стала хитати, тихенько наспівуючи йому на вухо, як то часто робила з Джеррі. Майкла не роздратували такі вільнощі; він і сам, зачарований її співом, почав тихенько підвивати їй, як Джеррі. Вілла моргнула чоловікові.

— Далебі! Кий біс ти ходи сюди! — гримнув він сердито. — Ти роби мій дуже-дуже злий на твій!

На ті слова Майкл відразу наїжачився, вирвався з рук, що обіймали його, загарчав і