Мене називають Червоний - Орхан Памук

Так я став стежити крізь шпарину в стіні за синами беїв і пашів, яких мій небіжчик батечко запрошував з будь-якого приводу додому. Дуже вже я хотів бути схожим на ту славетну красуню з невеличким ротиком, що має двох дітей, і в яку закохуються всі маляри. Якщо ви не проти, розповім вам історію бідолашної Шекюре. Але зачекайте, я ж вам обіцяв розказати в середу дещо інше:

ЛЮБОВНУ ІСТОРІЮ, РОЗПОВІСТИ ЯКУ ШАЙТАН ПРИМУСИВ ЖІНКУ

Оповідка моя — нехитра. Сталася та пригода в одному з бідненьких стамбульських махаллє — Кемерюстю. Розумний і одухотворений мешканець того махаллє Ахмет-челебі служив секретарем у Васифа-паші, був людиною статечною, одруженою, мав двох дітей. Якогось дня побачив він у відчиненому вікні чорноволосу, карооку, срібнотілу, високу й витончену боснійську красуню й закохався в неї. Вона ж була жінка заміжня, й до Ахмета-челебі нічого не відчувала, любила свого красеня-чоловіка. А бідолашний Ахмет-челебі ні з ким не міг поділитися своїм горем, від кохання вихуднув, як бадилина, і впивався вином, купуючи його в греків. Однак приховати своїх палких почуттів від пильних очей махаллє він таки не зміг. Мешканці того кварталу теж обожнювали любовні історії, крім того, шанували й любили Ахмета, тож спершу співчували його нещасливому коханню, а потім, раз-другий пожартувавши з ним, удавали, ніби нічого не помічають. Та Ахмет, який не володів собою й своїм безмежним горем, почав щовечора напиватися, сідав під дверима дому, де срібнотіла красуня щасливо жила зі своїм чоловіком, і подовгу ридав, лякаючи всіх тим плачем. Коли він побивався, ковтаючи сльози від розпуки й болю, його не могли ані втішити, ані, відлупцювавши, прогнати. Як справжній челебі, Ахмет нікого не ображав, не ліз битися, а тільки тихо й гірко плакав. Повільно, але невблаганно його нестерпні душевні муки проникали в серця мешканців махаллє, вони ходили похмурі й засмучені; Ахмет же, відмовившись од радощів життя, наче водограй на майдані, з якого печально дзюркотить вода, теж став джерелом смутку в тому кварталі. Спершу він розніс повсюди невеселі слова, потім — зловісні слова, а ще потім — поширив думки про непотрібність життя. І хтось з кварталу виїхав, у когось справи звелися нанівець, а хтось, охоплений лихими пристрастями, закинув своє ремесло. Після того як махаллє спустіло, закоханий Ахмет-челебі перебрався в іншу місцевість, забравши з собою жінку та дітей, срібнотіла красуня та її чоловік залишилися в тому махаллє самі-самісінькі. Біда, причиною якої вони стали, загасила полум'я їхньої любові, вони охололи одне до одного. І хоча й до смерті жили разом, проте щасливими більше ніколи не були.

Я хотів був сказати, що страшенно люблю цю історію, котру розповів, аби ви знали, які небезпечні жінки й кохання, але ж, рідненькі, через свою нерозторопність зовсім забув, що наприкінці мав сказати зовсім інші слова, адже я сьогодні — жінка. Ось як я закінчу свою оповідь:

Ах, яке воно прекрасне — кохання!

Але що то за непрохані гості вдерлися до нас?

55. На мене кажуть — Келебек

Угледівши юрмисько, я відразу здогадався, що нас, веселих художників, убивають ерзурумійці.

Кара, як і я, теж затесався в юрбу, яка спостерігала за погромом. У руці він тримав кинджала, а біля нього крутилися якісь незнайомі мені чоловіки та ще славетна перекупка Естер з якимись жінками, що тримали в руках клунки. Побачивши, як нещадно б'ють кожного, хто вибігає з кав'ярні, а саму будівлю по-варварському спустошують, я намірився втікати. Та, мабуть, до нас наближалися яничари, бо ерзурумійці враз погасили смолоскипи й розсіялися в темряві.

Біля чорних дверей кав'ярні не залишилося нікого — глядачі розбіглися. Я зайшов усередину: тут усе було потрощено; ходив, наступаючи на скалки філіжанок, блюдець, склянок, череп'яного посуду. На стіні висів світильник, прикріплений до величезного цвяха, мабуть, під час бойовиська його не загасили, однак світло падало не на захаращену підлогу, потрощені столики та уламки лави, а на кіптяву стіну.

Я склав стовпчиком подушки, виліз на них і зняв світильника. Тепер у його сяйві було видно мертві тіла на підлозі. Дивитися на обличчя, заюшені кров'ю, я не міг, переходив від трупа до трупа. Від одного з тіл почувся стогін, умирущий, побачивши світильник, видав пронизливий звук, чимось схожий на дитячий голос, я аж сахнувся.

До кав'ярні ввійшов ще хтось. Я спершу злякався, та інтуїція підказала мені, що то — Кара. Ми вдвох придивлялися до одного з загиблих, розпластаного на підлозі. Я підніс до обличчя небіжчика світильник, і ми впізнали, хто це, хоча й так здогадувалися: вони вбили меддаха.

На його виду, схожому на жіноче, слідів крові не було, однак на підборідді, очах, підмальованому червоною фарбою роті видніли сліди від ударів, шия була вся в синцях; очевидно меддаха задушили. Обидві його руки були закладені за спину. Неважко здогадатися, що один з нападників тримав діда, вбраного в жіноче, ззаду за руки, інший же — бив кулаками по обличчі, а вже потім його задушили. Може, вони взялися за нього після того, як хтось крикнув: «Заткніть отому рота, він обмовляє його осяйність ваїза ходжу-ефенді»?

— Піднеси сюди світильника, — попросив Кара. Світло тут-таки впало на скалки філіжанок, уламки потрощених кавомелок, вагів, порвані ситечка, які валялися довкола каміна на брудній підлозі кав'ярні. В кутку, де меддах щовечора вішав малюнок, Кара в сяйві світильника познаходив речі, які належали небіжчикові: кушак, рушничок, замашну палицю. Кара сказав, що хоче знайти малюнки. Він підняв мого світильника так, аби можна було розгледіти моє лице, — та звісно я не приховував, що по дружбі зробив для меддаха два зображення. Але все, що ми змогли найти, — це була перська тюбетейка, яку небіжчик носив на своїй погано поголеній голові.

Вузьким проходом ми вийшли до задніх дверей, з них — у нічну пітьму, так нікого й не зустрівши. Під час погрому цими дверима мусили б утекти маляри та вся решта відвідувачів кав'ярні, однак скрізь валялися перекинуті горщики з квітами, мішки з кавою, й ми здогадалися, що й тут була бійня.

Погром у кав'ярні, звіряче вбивство майстерного меддаха і страхітлива темрява ночі, як ніколи, зблизили нас із Карою, тому між нами й запала мовчанка, гадав я. Ми минули дві вулиці, Кара віддав мені світильника і враз дістав свого кинджала та приставив його до мого горла.

— Ми підемо до тебе додому, — сказав він. — Дещо