Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

мови ту Люсю — знав той тип полтавок, вродливих (Гельця сказала, що та була вродлива!) вродою античних статуй — високих на зріст, величних, як римські матрони, з класичними округлими плечима й профілями хоч зараз у каррарський мармур, не раз подивляв ту породу серед потоку біженців: степові доньки богині Церери, амазонки, козачки, — як посмів злий дух двадцятого століття обернути їх на жебрачок під чужими тинами?! Гельця (закутушкана хусткою по самі очі до невпізнання: «За леґендою, хто б чужий не прийшов, мені боліли зуби») зготувала дівчині ріденького крупнику, боячись, аби свіжий хліб із молоком їй із незвички не завадили, а відтак завела до комори й насипала їй («Удвох натоптували!») півторапудовий міх пшеничного борошна — того, що було приготоване для повстанців («Поквітування я віддала станичному, дуже гарний чоловік був, — сказав, нема що з тим лічитися, він і з свого хліба би вділив, і тут-таки й згодив у селі фіру, щоб відвезла її на станцію, на Здолбунівський потяг…»). І от там, у коморі, сталася заминка: коли насипали борошно, Люся-полтавка враз завмерла як стій, перемінившись на виду:

— Вона дивилася мені на руки, — Гельця винувато піднесла вгору свої тоненькі, такі безпомильно інтеліґентські прозорі пальчики, на вид яких Адріянові з жалю притерпло в животі: до радіопередавача чи друкарської машинки вони ще надавалися, але до вичищання гною?..

— Пізнала? — аж присвиснув «Левко».

— А не я казав! — із якоюсь злостивою сатисфакцією кинув «Стодоля». — Руки й білизна — скільки наших дівчат уже на тому всипалося!

— Білизну я скинула, коли перевдягалася, а руки збиралася вимочити в ропі й натерти попелом — вони по тому такий вигляд мають, ніби ввесь вік на селянській роботі, певний засіб… Но, трудно — не встигла! Стоїмо так із нею й дивимось обі на себе: я знаю, що ти знаєш, що я знаю… І тут вона заплакала, — Гельцін голос підозріло хрупнув, як надщерблений кришталь. — Впала навколішки й ну мене цілувати по руках… Я кричу: встаньте! — а вона: я нікому не скажу! я їм нічого не скажу, ні слова, присягаю вам!..

Вона урвала, перемагаючи зворушення. Мужчини також мовчали.

— І тоді відкрила мені, що їх, як тільки зійшли з поїзда, зараз на станції забрало емгебе… Півдня страхали бандерівцями та інструктували, на що, як підуть по селах, мають уважати й доносити, коли щось такого завважать… За те нагодували гороховою зупою.

— А якби дали півтора пуди борошна, чи можеш по-ручити, що вона б на тебе не виказала? — сухо спитав «Стодоля».

Це говорив уже не мужчина, що піддражнює кохану жінку, а зверхник, що аналізує ситуацію на науку молодшим стрільцям, — і Адріян, кому до справ безпеки втручатися не випадало, міг хіба слухати на правах мимовільного свідка, в душі почасти признаючи йому рацію: Гельця, дійсно, повелася в тім випадку необережно, могла всипатися сама і ще й розконспірувати господарів (…колись, як здобудем Україну, поставимо десь у Карпатах, щоб здалеку було видно, пам'ятник селянським родинам, що нам помагали — і йшли за нас на Сибір, і гинули сотками тисяч, але ні разу ні в одній хаті не було нам сказано: йдіть собі, хлопці, з Богом, бо ми маєм діти й хочемо жити, — натомість казали: всі під Богом ходимо, що вам, діти, те й нам, ви своє життя даєте, а ми би мали вам хліба пожалувати?..). А однак, попри всі рації, він чув, що «Стодолі» розходиться не так о допущені Гельцею колись давніше (коли вона ще не була під його рукою?..) помилки, як о щось інше, може, важніше, чого не мовилося вголос: «Стодоля» попросту не йняв віри всім тим зайдам, хоч би мали йому в ногах плазувати, — як не йняв віри всім, кого не мав змоги перевірити.

Це було головне.

Світ, що не улягав його контролю, був для «Стодолі» ворожою територією: там не було місця на співчуття. Адріян знав і раніше людей із таким наставлениям — на початку війни їх було більше, і він і сам тоді таким був. Спадок Польщі — то вона, двадцять літ орудувавши нами з погордливою, крізь зуби стятою певністю, що «русіні» — то не люди, а «кабане», вигартувала нас, як добру сокиру, відповідати симетрично — тим самим… Але

Польща впала, назавжди винісшися з цих земель, і впав Гітлерів Райх, що приходив так само узброєний сліпим до нас презирством як до недолюдків-«унтерменшів», і прийшли москалі, для яких людей уже не існувало взагалі — своїх вони обертали на порох так само безвзглядно, як і чужинців, — десятки армій і сотки племен протупотали Вкраїною (од веселих італійців, гарних хлопців і нездалих, як все-бери-тільки-мене-лиши, вояк, що воліли оддати УПА хоч і всеньку свою амуніцію, аби лиш ми без боїв пропустили їх додому, і до різномастих вузькооких кочовиків, що хмарою сунули з глибин азійського Степу, наводячи на гадку про новий похід на Європу Чінгіз-ханових орд, але чомусь із-поміж них чи не найбільше, після українців, тікало до нас полонених червоноармійців!), — і крізь упалі кордони в димах згарищ проступила нам Велика Україна, про яку мріяли наші батьки, і вже в перших походних групах ми навчились од неї, понівеченої й вимордованої, як нам і не уявлялося, того, чого не могла нас навчити ні Польща, ні Німеччина, — що нема вільної держави без вільної в ній людини, а той, хто неволить інших, є сам собі в'язень.

І коли наша військова сила, сягнувши верхньої позначки, як ріка, що виходить із берегів, ринулась була перетікати в помсту, і на Волині й Поділлю запалали маєтки польських колоністів, в нас знайшлася інша сила, що спинила, загородила дорогу тому рухові по траєкторії сліпої відплати, — Первосвященний із Святоюрського пагорба, а за ним мученики-стиґматики з підпілля розкинули навсупір застережні руки з хрестом, волаючи, щоби наші люди не плямили перед Богом святої зброї невинною кров'ю, і Провід устами Третього Збору велів нам переродитися для дальшої боротьби, — тому що наша сила покликана служити не відплаті, а визволу, а той, хто вчиняє наругу над безборонним, є сам собі в'язень.

І ми переродились, переплавились у горнилі боїв, вигартувавшись у дулевину, відсіявши з-поміж себе на вітрах перехресних фронтів нетривку породу, намиту війною, — випадкових месників, примусово змобілізованих, усіх, хто стомився й був охітніший до оранки, ніж до зброї, й для кого життя важило більше, ніж воля, — з нас зостались самі добровольці смерти, коханці смерти — чистий, як дзвін, шляхетний метал. І коли совєти по приході взялись