Смутна доба - Микола Смоленчук

Хоч розумів, що окремі січовики справи, звичайно, не вирішували, а січова старшина далеко — нагулювала жирок по зимівниках на степових паланках[257]. Та буває по-всякому, інколи так повертає, що й рядовий січовик кидає зерня, яке проросте!

Полковник встав вибити люльку, прочадів нею світлицю. За вікнами весняне сонце, горобці збиваються в купи. Диви, уже шпачки прилетіли! Гай-гай, це більше двох років, як він не гетьман. Кинути б цим ситим життям і знову за Пороги! А болячки?!

«Сьогодні ти можеш робити, що хочеш, як, до речі, було і при князеві Василю-Костянтину. А коли повернеться Жолкевський?!»

Аж кулаками стукнув по підвіконню.

Обстановка складалася підходящою. Королеві не до Києва, Жолкевський теж з головою у московських справах. У принципі нічого у них не виходить. Короля дезінформували з самого початку — сказали, що досить йому з'являтись на московській землі, як бояри змусять царя Василя зректись престолу і передадуть трон королевичу Владиславу, чи йому самому, і москвичі поставили умову — перейти королевичу у православну віру. Владислав завагався, і те використав самозванець. Ще в липні минулого року патріарх Гермоген благословив на престол Владислава, якщо, звичайно, той прийме православну віру, а самозванця прогнав з храму. Але Молчанов, граючи на почуттях простолюду, таки домігся, що його запросили на престол без усяких штурмів столиці. Царював він недовго, через кілька місяців, на полюванні, його вбили свої ж охоронці — татари, помстились за знищення їхнього хана.

Сьогодні московські люди, втомлені десятирічною смутою, збираються вигнати литву, а духовенство відмовилось присягати нерішучому Владиславу. Патріарх Гермоген «за православну віру всім повелів стояти і померти». Ляхи схопили його і добивають голодом, як колись протосинкела Никифора.

— Це їм дарма не пройде! Не пройде!..

Раптом Конашевичу прийшла думка — а за кого ти? Чиєї поразки хочеш? Може, з московською державою Україні було б краще, ніж з гоноровою Річчю Посполитою?! Ти над тим думав? Але хто ти такий, якийсь там полковник з півтисячею реєстровців?! Будь гетьманом, тоді б вирішував з ким тобі краще! Будь-що треба повернути до своїх рук Січ. Матимеш Січ — матимеш силу!

Конашевичу було тісно, чув, що він здатен на більше!..

Прийшла думка — треба писати на Січ. Звичайно, не так — хочу бути гетьманом! Якщо повести мову так — пан підвоєвода не відповість вам на супліку про захист Софії, бо він сам уніат. Ми, реєстрове козацтво, дамо відповідь січовому лицарству! Ще сказати — зробите гетьманом, усіх запорожців до київського братства припишу! А братство в Києві от-от появиться!

— Джура, каламар і папір!..

Сидів над листом ніч і наступний день. Двічі рвав написане. Під очима з'явилися круги і голова паморочилась, коли наказав розшукати Тарануху, козака з особливих справ.

— Ось лист до лицарства січового. Бери кількох реєстровців і скочи на Базавлук. Знайдеш дорогу?

— Жартуєш, полковнику! — усміхнувся Тимко.

Того ж дня київське посольство виїхало у південні степи.

Протест владики

«Іпатій Потій, архієпископ митрополит Київський, Галицький і всія Русі, єпископ Володимирський і Берестейський, протестувався напротивко велебному Єлисею Плетенецькому, архімандритові Київського монастиря печерського і усіх ченців та попів, ігуменів неслухняних, в митрополії київській будучих, про те, іж року теперішнього Плетенецький і поіменовані попи, ченці, ігумени, зверхності митрополитові чинячи, посміли впровадити до монастиря печерського якогось ченця грека Неофіта, котрий іменується митрополитом бути і презвітерів та дяків на сан духовний святити. Плетенецький та його клір вперто повинності віддавати не хочуть, підданих, що осіли на Звіринці і трьох озерах Гачище, Борвище і Калне данину медову з добр монастиря Печерського, що все належить монастиреві митрополитському Видубецькому, ґвалтовно відняли і собі привласнили, через різних осіб і козаків робити проти митрополита і всього уніатського духовенства різні погрози.

Року тисяча шість сот дванадцятого, місяця жовтня шостогонадцятого дня».

І. Софійський митрополит Неофіт (авт.)

Марина Мнішек

Коли з полювання привезли обезголовлене тіло