Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Небезпечна.
Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла.
— Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви…
— Ну, що?
— Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте за сімейне щастя, за ласки жіночі, то…
— То що?
— То як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б.
— У мене сторожа, звідси й миш не пробіжить, коли не схочу. Не пущу я тебе…
— У мене чура, він хитріший від усіх сторож.
— Чуру я переманю до себе. Дам йому коника гарного і шаблю дорогоцінну, покине чура свою паню.
— Не покине!
— Покине.
— Ні! — вона притупнула ногою.
— Розсердилася Мотря?
— Так. Я сердита. Вам треба це заздалегідь знати, щоб не нарікали після.
— Боже ти мій, як страшно! І ворог у полі не такий страшний, як тих двоє коханих очей… Замирімся.
— Я не жартую. Я правду кажу. Якщо ви із-за мене гадаєте згубити велике діло, то краще я згублюсь.
— Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу…
— Піду! Піду, хоч би й по смерть, — за державу.
— Хоч би й по смерть, — повторив глухо Іван Степанович Мазепа. — Підеш? А може, воно тобі так лиш нині здається, а завтра скажеш ні, не можу, він застарий для мене, він вечір, а я щолиш ранок, який він для мене коханок?
— Сказала і слова не порушу, віддам за нього душу. Слово моє- це я.
— Слово твоє — це ти. Мотре, сонце моє, світи мені, світи!
— Пане мій!
І Мотря рук своїх звільнити не могла від його гарячих поцілунків.
— Багато я нагрішив у світі, але й багато натерпівся душею, видно, Господь підвів мої рахунки, видно, добро переважило зло і в нагороду він тебе мені послав, найбільшу нагороду на світі.
— Найбільша нагорода — слава. Вона вічна.
— Нічого вічного немає.
— Тебе слава чекає.
— А ти?
— Що я? Я раз туман осінній, що степ застеляє, то знов, коли хочеш, після бурі веселка, а на дубі омелка, хміль, що по тичині в'ється, смуток, що іноді сміється, невже ж я знаю, хто я, от дівчина химерна.
— Ти — пісня високосферна, платонський ідеал, життя без тебе, це темний провал, без тебе я й слави не хочу, славою тебе озолочу. Мотре, сонце моє!
— Пане мій!
Гетьман засвітив свічки. Вернули до реального світу.
— От і заповідається Різдво! — почав гетьман. — Відмолод я душею, дякуючи тобі, Мотре,
— Не хвали дня, Іване Степановичу, як звечоріє, — відповіла, встаючи з свого крісла, Мотря.
За вечерею гетьман жартував то з тітки Лідії, то з Войнаровського.
— А тобі, Андрію, — казав, — чи не скучно буде святкувати зі старим дядьком? От, бач, коди б краще бісиків до сестри його світлості кяязя Даніліча пускав, може б, свята краще смакували. Солодшу б кутю їв. І гарна ж сестра Меншикова. До нього подібна.
— Гарний виноград, та кислий, — відповів Войнаровський. — У них навіть святвечора нема. Не туди мене тягне.
— Тобі б яку шляхтяночку гарну, що? Може, й княжну,
чому ж би ні? Мазепиному небожеві і князі — не заморська птиця.
— Пощо мені, дядьку, князів. От Орлик який, а зі своєю оженився, з полковниківною, і гарно собі живуть. Донечка Настуся вже й читати вміє, а синок, Грицько, твій похресник, теж гарно росте, дай Боже, щоб батькові сорому не зробив.
— Добре кажеш. Того цвіту по всьому світу, але нема кращого, як на нашій землі розцвітеться. Випиймо за здоровля Мотрі Василівни, щоб вона довго очі наші своєю красою веселила, нагадуючи нам дорогоцінну красу, Україну!
— Не сороміть мене, шановне товариство, найкраща квітка потаймиру цвіте, — і Мотря злегка пригубилася до чарки, бо дівчині багато пити не годиться. Їй і так, у голові шуміло.
Віконниць не замикали.
Видно було, як місяць понад Бахмачем, ніби човен з ясного срібла кутий, по темно-синьому небі плив.
Місяцю, лицарю блудний, мандрівниче нічний, коханку зір і думок дівочих.
Чого ж ти так усміхаєшся лукаво, заглядаючи в столову гетьманську, то знов очі хмарою закриваєш? Чи веселий ти, чи, може, сумний? — скажи, що гадаєш собі?
Місячне сяйво сиплеться, як на муку розмелені жемчуги, діаманти, опали, жемчужить дерева безлисті, срібною бляхою побиває ворота, омріює думки.
— Цитьте! — каже Лідія Петрівна, і товариство мовкне нараз. Наслухують.
— Що вам причулося, тітко?
— Їде хтось, дзвінки,
Войнаровський підійшов до вікна, дивиться на шлях. Видно далеко.
— Нікого, тітко Лідіє, не видно. Це вам в ушах дзвонить. Ніч така тиха.
— Можливо.
Але за хвилину знов:
— Цитьте! Ось тепер чуєте?
Тепер уже й гетьман підійшов до вікна.
— Їй-Богу, Лідіє, ти нас даром бентежиш. На шляху немає живої душі.
Тітка Лідія хрест кладе святий.
— Я дзвінки чула. Добре чула. Може, це білі коні? По столовій зимний вітер повіяв.
— Білі коні? — питається Мотря. — Які це білі коні, тітусю?
— Вигадки людські, — заспокоює Мотрю гетьман. — Нічого цікавого. І слухати не стоїть.
— Не окривайте, кажіть. Не лякайте мене.
— Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з'являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить. А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був і нема, і поїхав до млина, — кінчив, жартуючи, гетьман.
— Цитьте, таки їдуть! — і тітка Лідія вхопилася рукою за серце.
Войнаровський на ґанок вийшов. За хвилину вернувся.
— Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде.
— А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і — завернуло, — сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.
Місяць ховався за хмари.
БІЛИЙ СНІГ
В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали. Одному не везло. Що кине — програв. В кармані останні золотівки теліпалися.
— Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, — говорив той,
що щастя мав, — мабуть, рука тобі не сприяє, кидай з чарки.
— Хай буде з чарки.
Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув, — дев'ять.
А другому сім впало. І знов програв.
Бунчукові товариші, сини полкових, а то й генеральних старшин, заслугувалися, повнячи біля гетьмана службу. З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не осоромити себе перед гетьманом, вони бавилися не із-за жадоби гроша, а для розваги.
— Тепер граємо на честь.
— Себто?
— Як матиму гроші,
