Час зірки - Кларісе Ліспектор

читала рекламні оголошення, що їх вирізала в офісі зі старих газет. Клеїла їх в альбом. Найулюбленішою була реклама з кольоровою світлиною відкритого слоїчка з рожевим кремом для шкіри жінок, просто не таких, як вона. За звичкою примружуючи очі, вона з насолодою фантазувала: крем був таким апетитним, що якби вона мала гроші, то обовʼязково купила би його. Зовсім не для шкіри, вона зʼїла би його, просто ложкою зі слоїчка. Річ у тім, що їй бракувало жирів і її організм був сухішим, ніж напівпорожній мішок із покришеними грінками. З часом вона перетворилася би на живу матерію в її первинній формі. Можливо, так вона рятувалася від спокуси бути нещасливою та шкодувати себе. (Коли я думаю, що міг би народитися нею — а чому б ні? — я здригаюся. Тоді я сам собі видаюся боягузом і відчуваю свою провину, як свідчить одна з назв цієї книги).

Так чи інакше, майбутнє, схоже, буде набагато кращим. Принаймні майбутнє має ту перевагу, що не є теперішнім. Завжди є щось краще за руїну. Але у ній не було жодної людської слабкості. В її душі ніби пашіла свіжа квітка. Бо, як не дивно, вона вірила. Вона була лише тонкою органічною матерією. Вона існувала. І все. А я? Про мене відомо тільки те, що я дихаю.

У ній було невелике, але невгасиме полумʼя — дихання життя. (З цією історією я проходжу через маленьке пекло. Боги не хочуть, щоб я писав про прокажених, інакше погрожують наслати на мене проказу). (Якщо я відтерміновую опис подій, які я туманно передбачаю, то роблю це для того, аби змалювати декілька портретів моєї героїні, дівчини зі штату Алаґоас. А ще для того, аби читач, якщо такий знайдеться, увібрав її, як висушена земля всотує вологу. Ця дівчина — правда, про яку я волів би не знати. Не уявляю, хто в цьому винен, але хтось має за це відповісти).

Чи не станеться так, що вриваючись у її життя, я порушу таємницю фараонів? Чи не буду я смертельно покараним за розповідь про це життя, яке, як і всі інші життя, має непорушну таємницю? Несамовито намагаюся знайти в цьому існуванні щонайменше один коштовний топаз. Можливо, наприкінці він засяє, поки не знаю, але маю надію.

Я забув сказати, що друкарку час від часу нудило від думки про їжу. Це почалося, коли в дитинстві вона дізналася, що зʼїла на обід смаженого кота. Це її дуже налякало. Вона втратила апетит, довго голодувала. Їй здавалося, що вона вчинила злочин, що з’їла смаженого янгола, і його крила хрустіли у неї на зубах. Вона вірила в янголів, а оскільки вона вірила — вони існували.

Вона ніколи не обідала й не вечеряла в ресторанах. Їла біля стійки в барі на розі. Їй чомусь здавалося, що кожна жінка, яка входить до ресторану, — француженка і є легковажною.

Вона не розуміла значення деяких слів. Наприклад, слова «ефемерний». Сеу[17] Раймундо часто давав їй передруковувати папери, написані його красивим почерком, де було багато таких слів. Слово «ефемерний» їй здалося надзвичайно таємничим, і вона передрукувала його з особливою уважністю, не пропустивши жодної букви. Ґлорія, її співпрацівниця, була стенографісткою, і не лише заробляла більше, а й не боялася складних слів, що їх так полюбляв їхній шеф. А моя героїня поки що вподобала слово «ефемерний».

Ще один штрих до її портрету: вона ніколи не отримувала подарунків. Втім, вона й не мріяла про них. Тільки одного разу їй дуже захотілось отримати одну річ, це була книга, яку сеу Раймундо, що полюбляв літературу, залишив на столі. Книга називалася «Принижені та ображені»[18]. Дівчина замислилась. Можливо, вперше вона віднесла себе до певного соціального класу. Вона думала, думала й думала! Тож дійшла висновку, що насправді ніхто ніколи її не ображав, просто такий уже цей світ, боротьба тут не має сенсу, заради чого боротися?

Я запитую: чи пізнає вона одного дня розлуку зі своїм коханням? Чи пізнає вона кохання до нестями? Це буде солодкий лет? Нічого достеменно не відоме. Уся заковика в тій істині, що весь світ трохи сумний і самотній. Дівчина з північного сходу губилася в натовпі. На площі Мауа, де вона сідала в автобус, було дуже холодно і ніде було сховатись від вітру. О, проте, існують вантажні судна, які споглядала й тужила невідомо за чим. Таке відбувалось лиш іноді. Насправді вона виходила з темної контори, вдихала сутінкове повітря вулиці й переконувалася, що вечір настав знов у той самий час. Невідворотним є рух великого годинника, що керує часом. Так, на моє нещастя, у той самий час. Ну то й що? А нічого. Що ж до мене, автора життя, я не люблю повторювати: рутина віддаляє мене від моїх імовірних відкриттів.

Якщо вже про відкриття, одного разу дівчина побачила у барі чоловіка, такого, такого, такого вродливого, що — що їй захотілося мати його вдома. Так ніби він був — був великим смарагдом-смарагдом-смарагдом у відкритій скриньці. Недоторканий. Вона побачила обручку і зрозуміла, що він був одруженим. Як можна вийти заміж за-за-за істоту, створену для того, щоб-щоб-щоб нею милувалися, затиналася вона у своїх роздумах. Вона померла би від сорому, якби обідала перед ним, тому що він був занадто вродливим для людської істоти.

Може, вона хотіла дати спині відпочити, хоча б день? Але знала, що якби сказала про це шефові, він би не повірив, що у неї болить хребет. Тоді вона наважилась на брехню, що переконує більше, ніж правда: вона сказала шефу, що не зможе прийти на роботу, бо їй треба вирвати зуб, який дуже болить. І брехня допомогла. Іноді лише брехня може зарадити. Отож, наступного дня, коли чотири втомлені Марії пішли на роботу, вона вперше в житті заволоділа однією дуже цінною річчю: самотністю. Кімната належала тільки їй одній. Вона погано уявляла, як використає цей простір. Поруч нікого. І тоді вона почала танцювати, і це був безумовно сміливий вчинок, адже тітка не схвалила б його. Вона кружляла й