Соня - Катерина Бабкіна

– Я Бесник, – сказав хлопчик.

– Ну і прізвище.

– Прізвище-хуїзвище, – сказав він і засміявся знову. – Це ім’я. Я циган.

– А, – зрозуміла Соня.

– У тебе що, навіть джипіесу немає? – Він заглянув у салон і по-дитячому все роздивлявся, але потім схаменувся і знову заговорив байдуже. – Я піду, а ти за мною їдь. Руслан сказав у машину не сідати.

– Чому? – спитала Соня, хоча насправді хотіла спитати, хто такий Руслан.

– Бо мені не можна сідати в машину до незнайомих людей, – сказав Бесник, вдало передаючи інтонаційно, як же це насправді очевидно. – І до деяких знайомих теж, взагалі-то.

– Якийсь ти наляканий циган, – сказала Соня.

– Я просто дуже маленький циган, – виважено відповів Бесник, розвернувся і пішов. Соня завелася і поїхала за ним.

Він йшов через ліс, видно було, що добре знає, де тут можна проїхати. Соня тяглася за ним на першій передачі. Бесник ковзався на траві, але не шпортався. Попереду замерехтіли вогні, втім це було мало схоже на нічне циганське вогнище, яке очікувала побачити Соня – радше на усамітнений квартал новобудов. Бесник зайшов у кущі, не оглядаючись, помахав Соні, щоб продовжувала їхати, – капот розсунув гілки, й погляду відкрилася лісова галявина, на якій буквою П стояли три блочні дев’ятиповерхівки. У більшості вікон світилося, штор не було – Соня бачила силуети людей у порожніх кімнатах. На подвір’ї під каркасом старої каруселі горіло-таки вогнище, на карусель жінки прилаштовували каструлі з паруючим варивом, ковбаси, шматки м’яса, настромлені на арматуру, ніби на шампури. Діти плуталися в жінок під ногами, викочуючи з-під каруселі, із серця вогнища, обвуглені картоплини. Стояв гамір, хтось переходив двір, ніс воду відрами, десь співали, з вікон чути було тріск радіоприймачів, голоси, сміх, гавкіт собак, скрипи невидимих дверей і кашель. Соня заглушила мотор і вийшла з машини. Назустріч їй та Беснику прямував високий висохлий старший чоловік. Бесник підбіг до нього, але той широко замахнувся і відкритою долонею вдарив хлопчика по голові. Легкий маленький циган покотився, як цуценя, в нічну високу траву.

– Пизди? Хуїзвище? Рот з милом митимеш! – суворо, але без особливої пристрасті сказав чоловік. Бесник схопився на ноги й побіг геть – але не мити рот, а й собі викочувати картоплю з-під каруселі.

Видно було, що він зовсім не образився.

– Виховуємо, як можемо, а потім отаке з міста приносить, – ніби вибачаючись, сказав чоловік і відрекомендувався: – Руслан Лікаренко.

Коли Соня ще жила тут, тобто не тут, а в місті, то якщо комусь траплялося купувати траву, палену водку довгі ножі різати свиню або машини з перебитим номером кузова – купували завжди в Лікаренків. У них же ворожили, привертали, відвертали, знімали вроки й брали гроші під заставу різних домашніх цінностей, і іноді – цінностей сімейних. Ніхто не знав, скільки їх точно було й де вони жили, але було їх без ліку й жили вони всюди. У мами в класі був Заза Лікаренко, за тиждень до випускного він якось зарізав Надю Припхан, котра чи то його не любила, чи любила і його, і когось іще, – прямо на уроці зарізав, мама мала би там бути, але вийшла за журналом. У школі мистецтв з Сонею вчилася Рада Лікаренко, вона займалася танцями. Коли вона танцювала, людям геть відбирало розум. Вона часто виступала на звітних концертах і урочистостях для облдержадміністрації, на тодішньому голові облдержадміністрації, усіх його замах та інших ключових працівниках установи це дуже позначилося.

– Міст змило, – сказав Руслан. – Ти з нами поїж, переночуєш, а зранку об’їдеш. Додому приїхала?

– Можна і так сказати, – відповіла Соня.

Руслан жив на першому поверсі, в квартирі з балконом-лоджією. Жінки принесли каструлю з супом, хліб, тарілки та ложки, цибулю, зелень, картоплю й сіль, розстелили на підлозі скатертину. Руслан сів і запросив Соню сідати теж. За зачиненими на висячий замок дверима була, очевидно, ще одна кімната – там хтось шаркав ногами, підстрибував, різко та легко вдихав і видихав, ніби плавно рухаючись, бігав, зупинявся і знову підстрибував.

– Рада, – пояснив Руслан.

Соня зрозуміла.

– І чим ти займаєшся? – спитав Руслан, ламаючи хліб й розкладаючи на свіжих скибках м’ясо й цибулю. Видно було, що він добре вміє вести невимушену бесіду. Соня стенула плечима.

– А ви? – спитала вона й собі.

– Ми торгуємо нерухомістю, – сказав Руслан, хоча те, що лежало в запашних мішках, звалених на лоджії, мало скидалося на нерухомість.

– От продамо всі квартири тут і з’їдемо. Одна лишилася ще, хороша, з видом, сорок дев’ять квадратів. Охорона, інфраструктура, здорове життя за містом. Це зараз дуже люблять.

– А де ви це взяли? – спитала Соня про дев’ятиповерхівки в лісі, бо з мішками було більш-менш ясно.

– Чесно? – Не знаю, – сказав Руслан. – Лікаренки підігнали.

– А хто тут Лікаренки? – не зрозуміла Соня.

– Всі тут Лікаренки, – сказав Руслан. Суп смакував, хліб ламався, запах цибулі створював якийсь особливий домашній затишок.

– А ви знаєте мого батька? – спитала Соня.

– Сина окуліста, того, що йому ще самому око вибрали, коли вчився в нафтовидобувному? – Руслан замислився. – Ні, не знаємо.

– А, – сказала Соня. Про вибране око вона сама ніколи не чула.

– А нащо тобі? – спитав Руслан.

– Розумієте,