Тіні наших побачень - Іван Байдак

Я дивився на Джейсі та вперше бачив її спокійною. Нарешті бачив її вільною, і саме цього вмиротворення вона, імовірно, шукала.

Тоді я зрозумів, що рано чи пізно ми всі отримаємо те, чого прагнемо. Можливо, воно буде несвоєчасним, можливо, не цілком заслуженим. Але завжди знайдуться люди, яким ми зможемо пробачити всі попередні помилки, ми обов’язково використаємо можливості, що їх не маємо проґавити, відвідаємо міста, які назавжди перевернуть наше розуміння світу. Життя триватиме, навіть коли ми його ігноруватимемо. І це не завжди правильно, не зовсім раціонально, але цікаво. Інколи весело.

Джейсі просто сиділа й пила каву. В її наплічнику були звично спаковані речі. Тільки вона більше ні на що не чекала.

Вроцлав, квітень, 2016

Життя зупинилося в мить, коли я позбувся зай­вих надій та ілюзій, коли мою свідомість наповнили чіткі поняття й цілком сформовані погляди, коли призма упереджень дала тріщину, а з мого активного словника зникли категоричні терміни: «якби», «назавжди», «ніколи». Власне, як і їх практичне застосування. Тоді мене покинули здатність оцінювати й засуджувати, звичка шукати пояснень чи виправдань. Тоді жити стало простіше, але змісту в цьому залишилося не надто багато.

Віднедавна я намагався не ускладнювати жодного побутового процесу, не губити здоровий глузд і мінімалізувати долю відповідальності. Тому слухав радіохвилі, що їх вибирали мої музичні вподобання, харчувався тим, що пропонували в комплексних обідах, відвідував події, які рекомендували місцеві газети. Я не надто захоплювався самокопанням, тому єдиною розвагою були спостереження, а інколи — здогадки стосовно побаченого. Наприклад, що змусило пекаря зачинитися на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай? Можливо, молода коханка, яка, за­пнувши штори крамниці, водночас запнула завісу колишніх стосунків. Чому чоловік у дивному плащі й капелюсі, сповільнивши ходу, різко змінив маршрут? І що почула жінка в телефонній будці, від чого сонячний настрій, що відбивався на її осяяному обличчі, миттєво затулила темна гримаса смутку? Власне, не так важливо, звідки ти черпаєш сюжети й образи: ззовні чи з внутрішнього світу. Джерело натхнення не має значення. Я ж давно для себе визначив: потреба писати не є ознакою здорової людини.

Кімната була наповнена ностальгією та меланхолією, а саме: пошарпаними книжками та зношеним одягом, світлинами, на яких усміхалися люди, що їх уже немає кому згадувати, та прадавніми афішами, що нагадували про колишні порядки та правила. Старі непрактичні речі, розкидані своєрідним ладом, давно не пасували до інтер’єру чи сучасних надбань, які незрозуміло звідки з’явилися і займали надто багато місця. Зрештою, я теж був сповнений цих невідповідностей. Здавалося б, що привело мене, відомого пи­сьменника, автора кількох успішних романів чи, радше, чоловіка кризового віку із творчим застоєм, понівеченим серцем і першою хвилею алкогольної залежності, у це місце, сповнене чужих мені речей і понять? Але я також уже не маю претензій до життя. Життя ставить паузи на перехрестях, інколи може заскочити зненацька, відібрати найдорожче та згодом віддати борги. Зрештою, воно завжди скеровує нас у правильне русло. Просто не завжди пояснює свої дії.

На годиннику по другій. Усе начебто спокійно, достатньо для того, щоб не перейматися чимось намарно. Ця історія розпочалася п’ятнадцять хвилин тому, коли я відкрив досі безіменний файл і почав писати ці рядки. Колись вона матиме дату публікації та статистику накладу, імовірно, викликатиме в людей певні емоції, сумніви чи додаткові запитання — але те, що відбувається зі мною, відбувається зараз.

Як ви зрозуміли, переїхав я сюди нещодавно, почасти несподівано навіть для себе. Тому в наплічнику маю найнеобхідніше: нетбук і окуляри, сигарети й настоянки, зубну щітку, пасту, рушник. І ще декілька теплих речей, які, сподіваюсь, мені не знадобляться. Я не люблю холоду. На мене чекали роман, давні спогади й поодинокі контакти з місцевими жителями. Хоча здебільшого статичність життя, яка мала б добре дисциплінувати роботу. Я, як усі, прийшов сюди по відповідь. Про місце, яке я назвав «сюди», я розповім згодом. «Усіма» я вважаю нещасних, які досі не навчилися спокійно сприймати життєві події. Відповідь — моя особиста. Але, здається, нам усім часом потрібно заспокоювати й обманювати своє сумління і втамовувати цікавість. Тому ми схильні шукати відповіді або, коли скучно, ставити нові запитання.

Мені розповідали, що колись у цьому місті вирувало життя. Ба більше — воно було курортним центром і становило чималий інтерес для туристів. Усе, що від нього залишилось, — це закинуті санаторії, декілька баз відпочинку і місцевий клуб як місце обговорень основних питань. А ще кількасот аборигенів і втікачів на кшталт мене, які шукали тимчасового притулку та сховку.

Власне, більшість моїх днів минали в помірному спокої та взірцевому порядку. Я прокидався вранці, снідав пластівцями, після чого намагався провести перший етап написання. Після кількох годин творчих потуг на мене чекав обід у місцевій забігайлівці, далі — легка прогулянка чи фізичні вправи, відтак — другий творчий підхід, а згодом — здоровий сон або ж читання підручних, знайдених у місцевій бібліотеці книжок. Інколи моє дозвілля розбавляли випадкові розмови чи культурні зібрання, які з поваги та ввічливості доводилося регулярно відвідувати. Загалом же я проживав типове життя людини, яка взялася писати щоденник: ідеальна місцевість і умови, щоб затужити настільки, що вигаданий світ зацікавив тебе більше, ніж реальний. Одноманітний ритм, однакові пейзажі, ті самі персонажі.

Щодо персонажів: я, очевидно, мав би описати людей, з якими інколи перетинався і які поступово ставали героями новели. Скажу одразу, що серед усіх я виділив би Олександра, Марту та Григорія. Перший був мер, і подейкували, що люди його недолюблювали через зарозумілість і типову для його посади політику власних інтересів. Тепер, щоправда, він відкрив крамницю і справді був бодай у чомусь корисний людям. Марта була помітний персонаж здебільшого через трійко дітей, яких їй доводилось самотужки виховувати. Вона була завжди заклопотана, але усміхнена. Я того не міг зрозуміти зі своїм хронічним сумом, спричиненим, певно, надміром вільного часу. Втім, найбільший інтерес у мене виник до Григорія. Власне, через відсутність будь-якої інформації про нього. Він був мовчазний, мешкав віддалік від усіх, а на життя заробляв тим, що доглядав за місцевими парками.

Найпевніше, вони навіть не підозрюють, що стануть героями книжки. Інакше вони, імовірно, були б обережнішими у словах та краще б обдумували вчинки. Зрештою, ми всі звикли жити, забуваючи про