Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

головний редактор, — зрозуміла Людмила. У роті зробилось гірко від страху й розпачу. — Головна тут вона, жінка, з якою я розмовляла так буденно, та ще й вихвалялась своїми досягненнями. І як не зрозуміла, що розмовляю з такою людиною? Ох, що вона про мене подумає?!»

— Про то ми поговоримо пізніше. — Наталія Іванівна роздумливо потерла перенісся. — А зараз…

— Вибачаюсь, Я у важливій справі, — Пал Палич взяв Людмилу за передпліччя й посунув уперед. — Нам секретарка потрібна, а тут така собі майбутня журналістка об’явилась. На перший погляд здається годящою. Може, ви з нею проведете співбесіду, Наталіє Іванівно? — І, звертаючись до Людмили, багатозначно підняв палець: — Це наш головний редактор — Наталія Іванівна. Вона твою долю вирішуватиме, дівчино.

— Ви привели людину з вулиці? — іронічно підняла брову Наталія Іванівна. — Це на вас не схоже, Паличу. З кандидатурою прибиральниці гей-гей! як не погоджувались, а за секретарку з вулиці чи не списи ламаєте.

— Та ні, чому? — зніяковів Пал Палич. — Які там списи? Але ж людину по очах видно. А оголошення, між іншим, грошей коштує.

— Стосовно очей вимушена з вами погодитись, — несподівано подобрішала головний редактор. — Тим більше, з цією дівчиною ми вже знайомі. А зараз ще поспілкуємось. Ви йдіть, працюйте.

Подальшу розмову Люда пам’ятала погано — лише те, що на все погоджувалась і кивала головою, наче заводна лялька. Потім не вчулась, як опинилась на вулиці, тримаючи в руці папірець з адресою, телефонами та списком документів, які потрібно завтра здати у відділ кадрів.

Додому поверталась у тій же маршрутці з номером: 75–39. «Є робота! Є! — билася в голові радісна думка. — Що не кажи, а прикмети — річ певна. Мені завжди таланило, коли сума цифр у номері маршрутки співпадала. Тепер це знову спрацювало! І Віталій може спокійно шукати роботу до снаги. Я зроблю його щасливим!»

м. Дніпро

Ярина Коваль
Увічнені любов’ю

Любов не турбується про прийдешність, вона настає з блискавичною швидкістю, геніально, і не хоче знати ні про минуле, ні про майбутнє. Так твердив Гете. І він знав, що каже, бо його слова нині ілюструють десятки широко відомих і менш відомих любовних історій, одна з яких — кохання видатного польського художника середини ХІХ століття, львів’янина Артура Гротгера і місцевої красуні Ванди Монне.

Ім’я цього митця з нової силою зазвучало в останнє десятиліття ХХ століття під час гучного пограбування Львівської картинної галереї, коли трагічно загинули два її працівники. Тоді збірка втратила кілька безцінних полотен. І серед них — дві роботи Артура Гротгера, чию історію почуттів з Монне ставлять в один ряд із всесвітньо знаними історіями любові Трістана й Ізольди, Данте і Беатріче, Петрарки і Лаури та інших, які людство ще і ще раз згадуватиме за відповідної нагоди.

Їх звів львівський бал. 15-літня красуня, мамина та тітчина пестунка Ванда Монне ніяк не могла повірити, що цей говіркий, дотепний 28-літній чоловік, який привселюдно сипле їй компліменти і є той самий Артур Гротгер, яким захоплюється уся Польща. Ще більше її вразило, що Артур, не відкладаючи діла у довгу шухляду, під час танцю освідчився їй у коханні. Але ж хіба таке роблять у перший вечір знайомства? Звідки у ту мить було знати дівчині, що Гроттгер уже бачив її раніше і, чутливий до жіночої душі та вроди постановив собі завоювати її серце? Через день після балу Артур Гротгер уже стояв на порозі їхнього дому. Так започаткувалося велике кохання.

Мамі й тітці, з якими проживала Ванда, подобався цей енергійний та щирий молодик, що і до них виявляв шанобливу увагу та повагу. Вони не забороняли своїй улюблениці часто зустрічатися з ним, проте, коли постало питання заручин, не були у захваті. Артур не мав достатньо коштів, щоб забезпечити їхній дитині пристойне майбутнє. Але «ні» вони йому не сказали. Спільно було вирішено, що Ванда чекатиме, поки Артур здобуватиме засоби для майбутнього спільного життя. Настав час розлуки.

«Моя ти найдорожча!» — писав Гротгер коханій з дороги. — Я нічого не бачу, ані не чую, окрім тебе єдиної. Став людиною без думок, життя і змісту, якщо йдеться про справи, які не торкаються Тебе чи мого кохання. Одним словом, без Тебе я не вартую нічого ні в думках, ні у вчинках. Щотижня Ванді приходило кілька ніжних листів, вона відповідала такими ж. Але одружитися їм не судилося.

Артур Гротгер помер у тридцять років у французьких Піренеях від туберкульозу. Знаючи, що він дуже хворий, хоч не уявляла наскільки, Ванда Монне рвалася до нього, прагла бути з ним. Проте мама з тіткою, які матеріально переживали не найкращі часи, не дали їй потрібної на дорогу суми, хоча могли. Гіркота і жаль до них не полишать Ванду аж до кінця її життя…

Коли врешті у кишені лежала потрібна сума і панна Монне стала готуватися до від’їзду, надійшла вістка: Артура не стало.

«Помер — помер! — це слово відгукувалося криком у моїх думках, а я ще не розуміла до дні тієї страшної правди, не могла її зрозуміти. Непритомніла при вигляді його листів чи якоїсь дрібнички, що походила від нього. Я не вміла говорити про нього. Не мала, зрештою, з ким… У гріб запалася вся моя молодість…» (зі спогадів Ванди Монне, які зберігаються у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника).

Ще за життя Гротгера, гуляючи з ним по Личаківському цвинтарі, Ванда знала його волю: колись, у далекому майбутньому, коли вони щасливо виховають дітей та внуків, бути похованим саме тут. Продавши свої коштовності та частину посагу, Ванда Монне зробила все, щоб за півроку тіло коханого перевезти на батьківщину. В домовину до нього вже у Львові родичі поклали її перстень та всі її листи, які Артур дуже беріг.