Після тебе - Джоджо Мойєс

У повітрі стояв якийсь особливий запах печалі. Пахло вологим церковним холом із поганою вентиляцією та дешевими чайними пакетиками. Пахло порціями на одного та цигарками, які викурювали на самоті на холоді. Пахло лаком для волосся та дезодорантами — невеликі перемоги в боротьбі з відчаєм. Сам лише цей запах давав мені зрозуміти, що я не мала сюди приходити, хай там що пообіцяла татові.

Я відчувала себе шахрайкою. А ще вони здавалися такими… сумними.

Я неспокійно засовалася на стільці, і Марк упіймав мій погляд. У його усмішці читалося: «Ми розуміємо. Ми теж через це пройшли». «Точно не через таке», — відповіла я подумки.

— Пробачте моє запізнення, — відчинилися двері, крізь які увірвалося тепле повітря. На вільний стілець усівся підліток із кучмою на голові. Він склав руки й ноги так, наче вони були занадто довгими та заважали.

— Джейку, тебе не було минулого тижня. Усе гаразд?

— Пробачте. У тата були проблеми на роботі, і він не зміг мене привезти.

— То нічого. Добре, що сьогодні ти тут. Ти знаєш, де напої.

Хлопець роззирнувся навкруги, і його око впало на мою зелену блискучу спідницю. Я поставила на коліна сумку, щоб прикрити її — і він відвів погляд.

— Привіт. Я Дафна. Мій чоловік закінчив життя самогубством. І точно не через мої докучання! — Жінка розсміялась, і її сміх сочився болем. Вона поправила охайну зачіску і ніяково опустила очі на коліна. — Ми були щасливі. Щасливі.

Хлопець підібгав долоні під стегна.

— Джейк. Моя мама. Два роки тому. Я приходжу сюди вже рік, бо тато не може збагнути, як жити далі, а мені треба з кимось говорити.

— Як зараз почувається твій батько, Джейку? — запитав Марк.

— Та нормально. Минулої п’ятниці ввечері він привів жінку. І оскільки він не сидів у сльозах на дивані після цього, то наче це непогано.

— Батько Джейка долає горе по-своєму, — пояснив Марк кудись у мій бік.

— Спить із жінками. В основному так, — додав Джейк.

— Ох, був би я молодший! — У голосі Фреда чувся жаль. Він і тут був одягнутий у сорочку з краваткою. Вочевидь, він із таких чоловіків, що без краватки почуваються голими. — Хороший був би спосіб дати собі раду по смерті Джиллі.

— Моя кузина познайомилася з чоловіком на похороні тітки, — сказала жінка, що сиділа в кутку. Її звали, здається, Лінн: маленька, кругленька, з густим, шоколадного кольору — точно фарбованим — чубчиком на лобі.

— Що, просто на цвинтарі?

— Ага. І після поминок вони поїхали у «Тревелодж»[12].

— Ну, може, високі почуття? — вона знизала плечима.

Мені тут було не місце. Тепер я це зрозуміла. Я нишком узяла свої речі. Цікаво, чи треба якось оголосити, що йду, чи краще просто бігом звідси забратися?

До мене раптом повернувся Марк. Я тупо подивилася на нього. Той звів брову.

— А, я? Ну, я взагалі-то збиралася вже йти… Я маю… ну… Не думаю, що…

— Люба, усі хочуть звідси піти в перший раз.

— А я хотіла піти і в другий. І в третій теж.

— Це все те печиво. Я вже давно кажу Маркові, що треба купляти смачніше.

— Просто розкажи нам основне, якщо хочеш. І не хвилюйся.

Вони всі чекали. Я не змогла просто втекти і сіла назад на стілець.

— Добре. Мене звати Луїза. І… чоловік, якого… якого я кохала… помер. Йому було тридцять п’ять.

Дехто похитав головою, виявляючи співчуття.

— Такий молодий… Коли це сталося, Луїзо?

— Двадцять місяців тому. І ще тиждень. І два дні.

— Три роки, два тижні і два дні. — Наташа усміхнулася мені з іншого боку кімнати.

Кімнату наповнило співчутливе бубоніння. Дафна, що сиділа коло мене, поплескала мене по нозі своєю пухкою рукою, рясно прикрашеною каблучками.

— Тут було багато обговорень тих складнощів, що виникають, коли помирає хтось молодий, — сказав Марк. — Довго ви були разом?

— Ну… Ми… Та трохи… Трохи менше ніж шість місяців.

Дехто не зміг приховати подив у погляді.

— Це… Це не те щоб довго, — почувся голос.

— Проте я впевнений, що біль Луїзи від цього ніяк не менший, — спокійно мовив Марк. — Як він пішов?

— Куди пішов?

— Помер, — допоміг Фред.

— А… Він… Ну, він укоротив собі віку.

— Тебе це, мабуть, страшенно шокувало.

— Не дуже. Я знала, що він планував це зробити.

Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повній кімнаті людей, які думають, що вже все про це знають.

Я глибоко вдихнула.

— Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змінити думку, але не змогла. Тому я вирішила підтримувати його до кінця — бо кохала. Тоді здавалося, що це має сенс. Зараз же сенсу дедалі менше. Тому я тут.

— Смерть ніколи не має сенсу, — зауважила Дафна.

— Тільки якщо ти не буддист, — утрутилась Наташа. — Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоїть, що Олаф може повернутись у тілі миші або якоїсь тваринки — і я його отрую. — Вона зітхнула. — А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей.

— Та їх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, — сказав Суніл. — Бачиш одну — думай про сотню.

— Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бігають сотні Олафів — а з ними і мій Алан. А ти обох отруїш.

— Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться — у тілі когось іншого, правильно? — зауважив Фред.

— А коли в тілі мухи? Або чогось іще, що Наташа вб’є?

— Не хотів би я стати мухою, — висловив свою думку Вільям. — Мерзенні волохаті чорні створіння. — Він смикнув плечима.

— Та я ж не якась серійна вбивця, — спробувала захиститися Наташа. — Вас послухати — я тільки те й роблю, що вбиваю реінкарнованих чоловіків.

— Ну, миша може бути чиїмось іще чоловіком. Навіть якщо це не Олаф.

— Думаю, варто нам повернутися до нашої