Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

– Як шкода! Я шукав когось, кому віддати все це. Може, віднесемо цю каву й морозиво вашій сестрі?

– О, дякую! Я покажу вам, де вона. Я вже нічого не братиму, бо, певна, знову все зіпсую.

Джо йшла попереду, а Лорі позаду котив маленький столик на коліщатках, куди також поставив каву й морозиво для Джо. Це виглядало так тактовно, що навіть Мег назвала його «хорошим юнаком». За розмовами й солодощами весело спливав час, аж поки до кімнати не увірвалися молоді люди, що заходилися грати в «лічилки». По тому прийшла й Ханна. Мег піднялася з дивану так швидко, що аж скрикнула від раптового болю, а Джо довелося підхопити її.

– Тихше! Не кажи нічого, – прошепотіла вона, вголос додаючи: – Нічого, нічого, пусте. Я трохи підвернула ногу, от і все.

Ханна незадоволено щось пробурмотіла, Мег заплакала, а Джо трохи розгубилася, але потім вирішила, що вона в цій ситуації повинна зберігати холодну голову. Треба було брати все у свої руки. Вислизнувши з кімнати, вона побігла вниз і, знайшовши слугу, запитала, чи може він дістати їй коляску. Це був найманий офіціант, який нічого не знав про коляски. Зате їхню розмову почув Лорі і запропонував дідусеву карету, яка щойно за ним приїхала.

– Але ж ще зовсім рано! Ви, мабуть, хочете побути ще? – почала було Джо, не наважуючись одразу прийняти його пропозицію.

– Я завжди йду рано, правда, правда! Будь ласка, дозвольте мені підвезти вас додому. Тим паче, що на вулиці, здається, пішов дощ, – мовив Лорі.

Це остаточно вирішило подальший хід справи. Розповівши про травму Мег, Джо з вдячністю погодилася й помчала, щоб повідомити інших. Тож незабаром розкішна карета Лоуренсів від’їхала від дому Гардінерів. Лорі сидів поряд із кучером, на козлах, тому Мег могла тримати ногу вільно. Дорогою дівчатка обговорювали бал.

– Я прекрасно провела час! А ти? – запитала Джо, послаблюючи свою зачіску та влаштовуючись зручніше.

– Так, поки не підвернула ногу. Здається, я сподобалася подрузі Саллі, Енні Моффат. Вона запропонувала мені разом із Саллі тиждень погостювати в її родині. Було б чудово, якби мама дозволила мені поїхати, – мрійливо сказала Мег.

– Я бачила, як ти танцювала з якимось рудим хлопцем, від якого я втекла. Він тобі сподобався?

– О, дуже! Його волосся темно-руде, а не руде, і він був дуже ввічливий. Ми прекрасно танцювали чеські танці, особливо рейдовак[7].

– Він виглядав, як коник у припадку, коли робив новий крок. Лорі і я не могли втриматися від сміху. Ви чули нас?

– Ні, але це було дуже грубо. Що ви там робили весь цей час?

Джо розповіла про свої пригоди, і коли вона закінчила, карета під’їхала до будинку сімейства Марч. З величезною вдячністю вони побажали Лорі на добраніч і увійшли в передпокій, сподіваючись нікого не потурбувати. Але щойно вхідні двері рипнули, дві маленькі голівки здригнулися, і два сонних, але нетерплячих голоси скрикнули з темряви кімнати.

– Розкажіть про бал! Розкажіть про бал!

Хоч Мег і назвала це «великим недоліком манер», але Джо захопила трохи солодощів для маленьких сестер, тож вони, задовольнившись і короткою розповіддю і солодощами, незабаром повлягалися.

– Що я можу сказати? Мені сподобалося відчувати себе прекрасною молодою жінкою, котра приїхала додому в кареті, побувавши на балу. Як приємно надягти свій халат, розчісувати волосся… – просторікувала Мег, коли Джо перев’язувала їй ногу, змочивши бинт в арніці.

– Але я щось не вірю, що ці прекрасні молоді жінки насолоджуються вечорами більше, ніж ми, незважаючи на наше обгоріле волосся, старі сукні, одну рукавичку на двох й тісні туфлі, які шкодять нашим щиколоткам, бо ж ми дурненькі, щоб правильно носити їх, – сказала Джо, і, гадаю, вона мала цілковиту рацію.

Розділ четвертий

Тяготи

– Ох, як важко, але треба знову ставати до роботи, – зітхнула Мег на ранок після танців. Свята завершилися, тиждень веселощів добігав кінця, й треба було братися за справи, які вона ніколи не любила.

– Хотілося б, щоб Різдво тривало весь час. Хіба це не було б прекрасно? – відповіла Джо, понуро позіхаючи.

– Так, приємно бачити на столі квіти, насолоджуватися святковою вечерею вдома, ходити в гості, їздити в кареті, читати й відпочивати, а не працювати. А є люди, які весь час так живуть. Ви знаєте, я завжди заздрю дівчатам, які мають таке життя, мені так подобається вся ця розкіш, – сказала Мег, намагаючись вирішити, яка з двох потертих суконь виглядає менш обшарпаною.

– Ну, в нас не може бути всього цього, тож досить мріяти, треба брати ношу, що впала на наші плечі, і нести її так бадьоро, як це робить Мармі. Я впевнена, що тітонька Марч для мене – звичайнісінька причепа, але, гадаю, прийде час, коли я навчуся не скаржитися, і тоді моя ноша стане легкою.

Ця ідея лоскотала уяву Джо, тому дівчина була в гарному настрої. Але Мег все одно була понурою, як хмара у смурний день, бо сьогодні її тягар – чотири розбещені дитини – здавався їй важчим, ніж будь-коли. Вона навіть не знайшла сил, щоб причепуритися перед дзеркалом, як робила це зазвичай, надіваючи на шию блакитну стрічку й якось по-чудному заплітаючи волосся.

– Який сенс у тому, щоб добре виглядати, коли мене ніхто не бачить, крім цих жахливих карликів, і нікого не хвилює, гарно я виглядаю чи ні? – пробурмотіла вона, різко зачинивши ящик комоду. – Я маю весь час працювати, і лише зрідка випадає трохи веселощів. Я старітиму, ставатиму потворною й понурішою, бо я бідна і не можу насолоджуватися своїм життям, як інші дівчата. Це так принизливо!

Тож Мег спустилася до сніданку з кислим виразом обличчя і весь час була не в гуморі. Насправді, сьогодні всі були не проти того, щоб трошки побуркотіти.

У Бет розболілася голова, і вона прилягла на диван, намагаючись заспокоїтися. Компанію їй склала кішка з її трьома кошенятами. Емі хвилювалася, бо не вивчила уроки, і не могла знайти свої чобітки. Джо насвистувала якусь пісеньку, спричиняючи навіть для себе забагато шуму.

Пані Марч цього ранку була дуже зайнята, намагаючись закінчити листа, який треба було негайно відправити. У Ханни теж були напади роздратування, бо вчора запізно лягла спати, а вранці для неї це