Албі бек - Альбій Шудря

Звичайно, це був один з найщасливіших моментів у моєму житті! Правда, покупка була в борг. Тому довелось здійснити декілька нехитрих комерційних операцій, типових для епохи «перестройки». В магазині воєнторгу після штовханини в черзі вирвав спортивні костюми. З великими труднощами їх вдалось продати на іншому краї СРСР — на базарі в рідному місті Косові.

За отримані купони було куплено долари. Але доларів було ще замало. Долари обміняв на рублі. В одному з московських універмагів було куплено десяток пар італійських жіночих чобіт.

Потім ці чоботи з великими потугами знову перетворились на гроші вже на Далекому Сході в порту Ваніно. І все це заради благородної мети — музики.

Із синтезатором я напридумував багато нових пісень. А кращого та ближчого по духу музиканта, ніж Володя Петрів, з яким ми колись «ставили на роги» публіку ще в Косові, знайти так і не вдавалось. Тому раз на рік під час відпустки я зустрічався з Володею і ми починали грати разом. Після того як пісня була практично готова, наставав час повертатись до служби. Я летів через весь Радянський Союз із Заходу на Схід. І наш проект чекав ще рік. Потім все повторювалось. Правда, за допомогою свого синтезатора я придумав також пісні для дитячого спектаклю драмтеатру Тихоокеанського флоту. Найбільше всім сподобалась «Пісенька людожера». Вона ж і була найбільш схожа на хард-рокову пісню. Коли діти приходили на спектакль і звучав моторошний вступ на моєму синтезаторі, вони злякано втискувались у стільці. Потім виходив людожер і починав деренчливим голосом співати про свої комплекси, які нікому не давали спокійного життя.

Рок-зірки з мене не вийшло. Вийшов непоганий журналіст.

Але й досі мене тягне до клавіш. Коли народжується цікава мелодія, я подумки знову повертаюсь у свої сімнадцять. Тоді із звучанням цього синтезатора наш бенд мав би просто фантастичний успіх. Але настає новий день. З шафи я витягую свою чорну морську форму з погонами капітана 1 рангу і дивлюсь, чи не пом’ялись брюки. Потім вдягаюсь і йду до редакції газети «Флот України». «Резонатор» самотньо залишається в кутку.

Вкрите пилюкою, облуплене місто Керч готувалось вплеснути ентузіазму українським військовим морякам. Суднобудівники міста таки завершили корабель «Гетьман Сагайдачний» для ВМС України. Тепер на флоті мало стати на одну бойову одиницю більше. Всього — три.

Кривобокий автобус протрясся дорогою. Двері з жалібним скреготом нарешті відчинились навпроти прохідної заводу. За нею на причалі якраз і знаходилось майбутнє морської держави. Корабель ще називали по-радянськи «сторожовиком».

Проскакувало вже й західне слівце «фрегат». Але не в тім справа.

Важливим було те, що після відчайдушної боротьби за розподіл Чорноморського флоту нарешті намічався прорив. Росіяни кораблі не передавали. А ми кораблі почали будувати самі. Так що не фантазував адмірал Борис Кожин, коли, рубаючи повітря рукою, обіцяв вивести український флот в океанські простори!

Все це буде…

На церемонію підняття прапора на кораблі мало приїхати з півсотні журналістів, в тому числі іноземних. Подія тягнула на «world news». І щоб створити умови для роботи з мас-медіа, начальник прес-центру ВМС Микола Савченко відрядив свого офіцера бронювати готель і узгоджувати роботу кореспондентів. В кишені у відрядженого не вистачало купонокарбованців. Зарплатню затримували на декілька місяців. Але на тлі епохальної події, яка мала статися за тиждень, це не мало ніякого значення.

Командуванню корабля було не до преси. В кращих традиціях СРСР екіпаж ударно допомагав завершувати те, що було подаровано суднобудівниками. Командир подивився на список акредитованих. Особливо довго й уважно вивчав кутик паперу.

Там красувалось розмашисте «Згода!» та підпис міністра оборони Морозова. Сказав, що все зрозумів. Преса — це важливо.

Поселять на кораблі. Успіху.

Мене розташували в одній каюті з Його Світлістю графом Орестом Кареліним-Романишиним-Русином. Якщо простіше — паном Орестом та його п’ятирічним сином. Орест одразу почав розповідати історію про своє скороспіле аристократичне походження. Був в Іспанії. Там мешкав нащадок однієї з королівських родин. Той і нагородив високим титулом. Докази такого чудесного повороту долі — в альбомі фотографій. На тлі золотих інтер’єрів — обвішані орденськими стрічками особи з благородними поставами і сам Орест. Син графа тим часом вибіг у коридор і повернувся зі шматком хліба з маслом. Хлопчина, одягнений в костюмчик «а-ля матрос» з акуратно випрасуваним моряцьким гюйсом на плечах, доволі впевнено відчував себе на борту фрегата.

— Не нудно тут йому? — поцікавився я корабельним життям української аристократії.

— А нехай звикає! Він тепер юнга. Мічмани його люблять, — відповів Орест і погладив сина по голівці. Хлопчик відкусив добрий шмат бутерброду.

Як виявилось, сусіди по каюті — не просто пасажири. Орест шив військово-морський прапор корабля. Тканина підозріло нагадувала нове біле простирадло. На неї лягали сині смуги у вигляді хреста. Шити українські прапори — покликання пана Ореста. Спочатку шив державні. Їх встановлювали на міських ратушах західноукраїнських міст, а потім і на урядових будів лях в Києві. Тепер з-під вправних рук Ореста виходили морські штандарти.

Через декілька днів до Керчі прилетів міністерський літак з журналістами. Телевізійники встановили на вертолітній палубі штативи і камери. Поряд снували прудкі фотокореспонденти. Десятки об’єктивів нервово супроводжували біле полотнище із синім хрестом. Прапор затріпотів над кормою «Гетьмана Сагайдачного». Світові агенції написали про появу нового корабля ВМС України. За звичай також згадали про невирішеність проблем розподілу Чорноморського флоту та тривале російсько-українське протистояння у Криму.

Кореспонденти приїжджали недаремно. В редакціях на матеріалах про «Сагайдачний» з’являлись позначки: терміново в номер чи ефір. Тож, водночас кожен із журналістів зробив ще один успішний крок на шляху професійної кар’єри. Як, наприклад, Пол Андерсон, який в Керчі готував свій перший сюжет для Бі-Бі-Сі. Ми розговорились ще в автобусі. Пол не був впевненим, що його матеріал покажуть в повному обсязі. Пол був лише початківцем. Тому все залежало від його керівництва.

Через вісім років я вгледів Пола серед натовпу кореспондентів, які зібрались перед головною брамою найбільшої військової бази Сполучених Штатів у Європі. В Косово прилітав президент Джорж дабл ю Буш. На той