В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький

Виявляється, коли мене арештували, комендант міліції збирав підписи за моє звільнення в цілому селі, але замість мене звільнити з тюрми коменданта звільнили з праці. По звільненню з тюрми я нікуди з хати не виходив, казав, що я хворий, перестудився в дорозі з тюрми.

Одного дня заходить до мене знайомий з хутора. Олекса Килавець. Я здивувався, чого це він до мене завітав, адже ніколи він до мене не заходив. Розпитує, як у тюрмі, чи мені подобалася радянська влада. «В тюрмі, як в тюрмі. В’язниця — не санаторія, а радянська влада справедлива». Далі питає, чи не хотів би я тікати за кордон. Він може мені допомогти, в нього є рідня на кордоні. Вони мене переведуть. Я відчув, що це підісланий провокатор, і не помилився. Він багатьох хлопців видав у руки НКВД.

— Олексо, — кажу, — чого мені тікати за кордон? Я щасливий, що ми діждалися радянської влади, що позбулися польської неволі.

Чи він мені повірив, не знаю, але більше не з’являвся.

Цілу весну я просидів у хаті, нікуди не виходив. Вже трохи віджив, але весь час жив у страху.

Вже на початку сорокового року стали вивозити людей на Сибір. Першими вивезли польських колоністів, потім — куркулів і родини підпільників. Одного вечора заходить до мене мій сусід, Михайло Куцій, і щось хоче сказати віч-на-віч, але ти нікому не кажи, що то я тобі сказав. Розказує мені, що вчора ввечері Лобенко (політрук з району) скликав активістів і сказав, що треба зі села вивезти двадцять родин, давайте, товариші, будемо обсуждати, кого треба вивезти.

Ми всі сказали, що в нашому селі куркулів нема, більшість — малоземельні. Але Лобенко наполягав:

— У вас е підпільники, петлюрівці, коновальчики і всяка контра, ворожа радянській владі. Всіх їх треба вивезти, бо вони будуть шкодити будувати щасливе життя, будуть проти колгоспу.

Як почав на нас тиснути, ми мусили когось дати. Зробили список із сімнадцяти родин: ціла твоя сім`я, о. декан Медвіцький... Втікай мерщій.

— Михайле, — кажу, — не так легко тепер утекти. Уже запізно. Кордон так стережуть, що заєць не проскочить.

Тепер я жив у постійному страху. Ввечері лягав спати і не знав, що зі мною буде до ранку. Кожної ночі сподівався, що прийдуть: «Збирайся!» Але, на щастя, не встигли. Не вистарчало поїздів. Весь час ходили тривожні чутки, що серед ночі заїхали до якогось села і вивезли кільканадцять родин. Отаке-то було життя під сонцем сталінської конституції. Людей масово вивозили, арештовували переважно молодь. Окрім того, влаштовували народні суди на місцях. Вишукували в селі найменш свідомих, неосвічених, переважно жінок, і призначали їх народними суддями. Наказували кожного визнати винним. І вони визнавали, бо так вимагав прокурор.

Відбувалися такі судилища і в нашому селі. Приїхали з району прокурор і суддя. Посадили на сцені в читальні народних засідателів, отих неграмотних жінок.

Підсудними були директор радгоспу Колісник, двоє селян і один радгоспний робітник. Першого судять Колісника за шкідництво і саботаж, звинувачують у тому, що зірвав посівну кампанію, зморив коней так, що навесні падали, рогата худоба гинула з голоду.

Директор виправдовувася тим, що до радгоспу пригнали багато худоби тих людей, яких вивезли. Він не мав чим годувати, звертався до уряду, але йому сказали, треба шукати пашу на місці, в куркулів, треба потрусити куркуля. Куркуль заховав, треба було пошукати. Народні засідателі визнали Колісника винним, і суддя засудив директора радгоспу на п’ять років примусових робіт. Як вредителя селянсько-робітничої влади. Другого судять конюха Василя за те, що не хоче платити доярці Явдосі аліменти.

Василь доказує, що то не його дитина, бо тільки сім місяців, як він прийшов працювати до радгоспу і від того часу знає Явдоху. Але прокурор доказує, що хороша мати «вигріє» рибйонка за сім місяців. Присудили Василеві платити аліменти: дитина мусить мати батька.

Далі судять Гриця Запотічного за те, що зрубав берізку у своєму лісі. Гриць виправдовувався, що його ліс, мусив зрубати берізку, бо мерзли діти в хаті. Прокурор питає, чи знає Гриць сталінську конституцію.

— Не знаю, — каже Гриць.

— То Ви не хочете вчити сталінську конституцію?! Там написано, що всі ліси і води належать державі. Отже, Ви крали державне майно. Тому вимагаю суворого покарання.

І Гриця засудили на п`ять років примусових робіт і конфіскату майна.

Потім судять Андрія Піддубного, теж за те, що зрубав на своїй нивці берізку. Прокурор питає Андрія, чи він знає сталінську конституцію? «Аякже, певно що знаю», — каже Андрій. «То Ви знаєте конституцію і крали дерево з державного ліса, ви являєтеся відкритим ворогом робітничо-селянської держави». — «Та то ніякий ліс, то на кінці моєї нивки виросло три берізки, і я одну зрубав, бо не було чим в хаті запалити, а дров не було де купити». — «Тому що горожанин Піддубний знає конституцію і крав державне майно, являється відкритим ворогом Радянської держави. Тому жадаю строгого покарання горожанина Піддубного».

І засудили Андрія на п`ять років примусових робіт і конфіскату майна, так само, як Гриця, що не знав конституції.

Такі судилища відбувалися по всіх селах. В Єзуполі влаштували район, наїхало всяких комісарів: від заготзерна, заготскоту, освіти

і всяких п’яниць політруків, які забирали від селян останнє зерно, худобу, гарних дівчат і жінок.

Першими потерпіли ті господарі, що мали гарні доми і гарні коні. Кожний комісар мусив мати гарні коні і фірмана.

Як побачили в когось гарні коні, то на того господаря накладали такий податок, щоб не міг заплатити. Як хтось спромігся заплатити, то на другий день накладали другий раз такий, що вже не міг заплатити. Тоді його судили за те, що не розрахувався з державою, не заплатив державі податку. То була стандартна кара, голову родини засуджували на п`ять років примусових робіт і конфіскату майна. Родину виганяли з хати, і ніхто не смів прийняти до хати. Пізніше тих родин вивозили на Схід.

Отакі суди відбувалися по всіх селах. Найбільше мордували людей колгоспом. Кожні два—три дні активісти зганяють людей на мітинґ й аґітують, щоб записувалися до колгоспу. Але ні багатий, ні бідні колгоспу не хочуть. Одного дня, на початку весни 1941 року, зганяють ціле село до сільбуди (вже не читальня, а