Пекло на землі - Віталій Юрченко
Щастило. Ішли трьокутником: піхота й обоз у середині, а по боках кінні стежники. Де ступали, там сліди залишали: там зловили ярого комнезамця, тут розстріляли чекіста, то захопили п’ятьох міліціонерів, ось «перевірили» партячейку, а то розпустили волосний з’їзд КНС, чи дали назад селянам продрозверстку[5].
Раз наскочили на засідання Оксанинського волревкому. Кінчав засідання наш штаб у ліску на полянці. Суддею був загін. Що більшість присудила, те й чинили. І вирок був: голові засідання зняли голову, чужим членам всипали 25 гарячих пунктів, своїм землякам-членам по 5 тепленьких параграфів, а секретареві ствердили дійсність протоколу трьома мокрими шомполами. Виконавцем був волревкомівський міліціонер. Начальника міліції на суді не було: повис підстрелений на волревкомівському перелазі, як тікав.
Коло Талянок провели «розкулачку». Село відмовилось давати розверстку (податок) й побило уповноваженого. З округи вислали загін. Він кілька днів погосподарював і віз до міста 12 підвід пшениці, сала, одягу та 15 арештованих селян. Ми настигли вчасно. Підводи в ліс, а ми з обох боків. І писнути не дали: 24 червонці підняли руки. Дехто з нетерплячих уже й розправу починав.
– Стій, хлопці! Тут треба розібратись, щоб совість була чиста, – спинив я. – Українці, п’ять кроків праворуч кроком руш!
Вийшло 8.
– Малувато. Мобілізовані, три кроки ліворуч.
Вийшли всі.
– А хто ж ваш старший, комісар? – питаю.
– У нас равноправіє, – обзивається один з мобілізованих.
– Себто всі однаково село душите? Виходить, що й дяка всім одна?
– Чого ж панькатися з ними, – сердилися наші, – раз отряд по кере та бебе[6], значить всі одним миром мазані. Путній чоловік в такий загін не піде.
– Нас силою забрали, – виправдувався хтось з українців.
– Хто ж ти й звідки?
– Сірецький, з Соколівки селянин.
Зробили уважну чистку. Я був за прокуратора: випитував кожного, переглянув документи, переслухав арештованих дядьків, хто як хазяйнував на селі, й виносив присуд: 5 послали до Адама, 13 пустили на всі вітри, а 6 пристало до нас; чотири з них були добрими вояками, а два (між ними і Сірецький) втікли тієї ж ночі. Збіжжя й добро вернули селянам. За це нам дали 26 хлопців, 12 німецьких бомб та скриньку набоїв.
Вдало вивязались ми, ускочивши в пастку двох більшовицьких частин, що переходили з Вранглівського фронту на Польський. Вивідавши, де хто стоїть, вдосвіта нацькували пса на пса. Наша піхота показалась довгою лавою на горбі проти села, знявши пальбу й крик, а кіннота наскочила на сусіднє за горою село, обеззброїла варту й обстріляла. Червоні зійшлися в гарячій перепалці, аж поки полк не збив баталіону, в трупах пізнавши своїх. А ми в той час заскочили в село, розігнали обоз і повезли з собою 9 військових возів зі зброєю.
Маючи 60 шабель та 230 піхотинців, ми вільно оперували по південно-західній Київщині та суміжному Поділлю. Розгромили 6 волревкомів, знищили 4 волміліції, повішали кільканадцять чекістів, розпустили кілька десятків сільських самоохорон, розігнали комнезамську сотню, витопили в Ташлицькому болоті комсомольський тернівсько-теплицький жидівський курінь.
З тиждень возилися із загоном Чека в 5 кулеметів та 200 крісів. Не хотілось одвертого бою давати. Крутилися змією, наскакуючи несподівано. Доконати цей загін пастушки допомогли. За нашою намовою вони улаштували фальшивий сполох «бандитів три сотні підходить до села». 4 кінних залишили в ліску й попахкували з ручного кулемета; їм помагали й пастушки, а ми оббігли кругом села. Коли вся Чека вибігла за село в лаву, ми, за вказівками хлопчаків, пройшли селом і гаркнули так, що рештки Чека аж в Умані оглянулись.
За місяць активних операцій стероризували всю околицю, ні один агент носа не показував з міста, припинився всякий рух на селах, ніби радвлади й не було.
Та прийшли й нам чорні дні. Кинули на нас загін Котовського. Цілий тиждень він насідав по п’ятах. Тяжко було вивертатись перед кіннотою: приставали, заскочені по селах, хлопці розбігались, зникали в утечі по полях. Загін танув, деморалізація ширилась. А за Юрківкою сталась жахлива катастрофа.
Схопившись вдосвіта, виїхали за село й рівнялися з лісом, як звідтіль блиснули сотні шабель і з диким вигуком свиснули на нас. Не спам’ятавшись, кинулися врозтіч, хто куди бачив. А котовці настигали й сікли, як патиччя.
Я дрімав на задній хурі. Від хряску схопився й машинально летів у протилежний бік – через вал і полем на долину. За мною ще двох. У наш бік скочив кінний, та, на щастя, кінь в рові спіткнувся і збив мах вершникові.
Я не біг – летів: разом з ногами підкидалось серце, щоб осягнути єдиного спасіння – мочарів. Чверть гін, от ще горбок, долинкою, ще трошки, ще… Ураз позаду тупотіння, все ближче, все чутніше… Господи, дай сили, дай, ще…
– Стой, стой, бандіт, сток череп разможжу, стой… – і хльоснуло в повітрі, – гуп…
Боже, дай духу. Ще кілька кроків… ще ось… і впав у мочар, схопився, – чалап, чалап, упав, знов схопився, а над головою – паф, паф. Прикляк і рачки по болоті… в очерет… занімів… трясуся в лихоманці…
Коли… у кількох кроках шелест. Боже, невже лізе навздогін?.. Зібрав останній дух і далі.
– Юрченко! це я, – почув знайомий голос.
Це був мій Сава. Оглянулись навколо і зникли в очереті.
Через тиждень довідався про наслідки страшної поразки. Щастя, що під лісом корчі. 50 хлопців посікли. Зброя, обоз – все луснуло. Сам Чубатий залишив під корчем півплеча, а найвірніший його заступник Гуменюк поліг, розкраяний на пні.
Розбрелись врятовані по хуторах, розпитуючи один за одного; з радістю приймалось, що той живий, того бачив, як зникав цілий у лісі, а той на хуторі лікує рани.
Поразка так прибила, що за нову спробу ніхто не відважувався й мови зводити.
Минали жнива. Більшовики оголосили мобілізацію на Західній фронт. Виринуло питання: або класти голову за комуну, або йти проти неї. Свідоміші вибирали останнє. Сприятливий момент: заворушились ми знову.
Я в цей час вештався по Поділлю. На березівських хуторах познайомився з Антоновичем. Він – старшина, давно дезертував. Мобілізація опромінила його: заходився формувати загін. За збірний пункт вибрав ліс Галоче. До нього привів я 10 своїх хлопців. Рішили – підірвати мобілізацію по селах. В день виходу мобілізованих кинулись на села.
Я мав завдання на Синьки. Ранком залишив хлопців за селом напоготові, а з кількома синьківчанами пішов у центр. На селі приїзших комуністів не було. Коло сельсовету збирались мобілізовані. Мав відбутись мітинг і «торжественні» проводи з музикою.
Мене приняли за «совєтського» й не обзивались, а синьківчани почали:
– Петро, куди зібрався? Комуну захищати? Чи не сказився?!
– Що поробиш? Мобілізують.
– А ти демобілізуйся.
– Воно не штука не піти, але ж дизинтиром зроблять.
– Та хай би робили, чорт там з тим, а то прилетять, до цурочки обголять ще й хату спалять: читав
