Мері та її аеропорт - Євген Вікторович Положій

подобаються. Наприклад, він добре пам’ятав запах вантажівки «Колхіда». Він не був упевнений, що всі вантажівки пахнуть саме так: сіном, нагрітим на сонці металом, соляркою, важкою працею. Цей запах — запах проведених літніх канікул у бабусі в селі. Запах пізнання, свободи та безвідповідальності. Або запах мокрого піску, у який він у дитинстві закопав свого пластмасового солдатика-Чапаєва з метою викопати того через тридцять або шістдесят років і впевнитись, що пластмаса не піддається розпаду за такий короткий термін. Якби він тоді знав, що Петька — Пустота, він би закопав і його, тому що закопати порожнечу було б цікаво, а викопати її через кілька років — ще цікавіше… Чи піддається порожнеча розпаду за тридцять років? Запах дитячих мрій та надій. Але назвати запах, який би він ненавидів, Герман одразу не міг. У голову лізли банальні каналізації та екскременти, але він навряд чи міг сказати, що відчуває до них огиду. Вони природні, а ненавидів він, як правило, явища неприродні, тому до таких речей ставився спокійно. Інша річ, запах дезодоранту, змішаний із запахом поту, від яких його одразу починало нудити.

— Уяви, — поруч знову невпинно тріщав Тимур, — мене з кельмою в руці на шостому чи сьомому поверсі новобудови. Травень місяць. Вечір. Сонце йде до заходу. У повітрі — оптимізм усього світу. Пташки. Через десять-п’ятнадцять хвилин почнеться наша зміна, і я знову будуватиму, кластиму цеглу одна на одну, тобто створюватиму щось корисне і нове. Серце буквально співає! І тут… у повітрі розходиться та-акий сморід! Це неможливо передати, це потрібно нюхати! Це м’ясокомбінат робить якісь викиди, спалює кістки тварин, і світ миттєво стає гидотним, і ти розумієш, що див не буває, а все твоє щастя інколи напряму залежить від якоїсь фабрики з переробки корів на ковбасу.

Люди в камері займали вільний час переважно грою в карти. Герман лежав на нарах і по голосах стежив за грою: «Флеш рояль», «Стріт», «Підіймаю!» Всього тут перебувало чоловік чотирнадцять, хоча камера розрахована була на вісьмох. Це, звісно, міліцейське начальство ніяк не турбувало, тому що такі дрібниці їх взагалі турбувати не могли. Ув’язнені тримались невеличкими групами, ніхто особливо не спілкувався і не нав’язувався, і з цим йому просто пощастило. Страшно було навіть уявити, що він, у такому стані, опинився б серед непростої бандитської публіки, де вуха могли б відірвати за дві хвилини. Та й не тільки вуха… Герман зважив, що взяли його вчора, у понеділок, десь близько одинадцятої, потім везли, потім били, потім, певне, була ніч… А потім пройшов ще деякий час, простіше спитати.

Сашко дістав із кишені старого годинника.

— Мама передала, — пояснив він, — мій менти забрали, можна попрощатись. Десята ранку, думаю, вам, маестро, скоро на допит. Тут у них такий графік. Рекомендую — зізнавайся. Немає сенсу, підписуй, просто ж покалічать — і все. Чи ти на них до суду вирішив подати?

Герман подумав, що в словах Сашка є сенс і здоровий глузд, але він не уявляв, як може власноруч підписати документ, де б зізнавався у вбивстві, неважливо скількох, людей. Від самої думки про це в нього по спині пробігли мурахи.

Слідчий Романов та його цікава пропозиція

— Це дуже просто, — пояснював йому слідчий Романов, — ти береш ручку і пишеш, як убивав, за яких обставин, які мотиви. Я тобі все розповім, ти не хвилюйся. Але проблема в тому, що я особисто вважаю, що ти це й без мене добре знаєш.

Герман перевів погляд з календаря «Комп’ютери для офісу та дому», який він власноруч зробив у грудні, на слідчого. Від того, що навіть у міліції є його робота, Герману стало приємно, хоча особисто йому цей макет ніколи не подобався.

— Ви чудово знаєте, що я ні в чому не винний, — відповідав Герман, — завтра вранці тут буде мій адвокат. Ви можете мене бити, але це — безглуздо, я…

— Розумієш, громадянине Германе, — ми б’ємо тих, хто справді невинний. Ми і про тебе таке думали.

Але от обставини… — Романов смачно затягнувся сигаретою. Потім повільно, ніздрями випустив три кільця диму. Герман уперше за день відчув, як він хоче курити, — …обставини серйозно змінились. Точніше, ми виявили деякі факти. Тож моя пропозиція така: ти пишеш чистосердечне зізнання, суд дає тобі п’ятнаху, ми забезпечимо пом’якшувальні обставини, не хвилюйся, довічного ув’язнення ти не отримаєш. Керівництво та преса заспокоюються, а ми спокійно, без тиску та вереску, продовжуємо слідство. Якщо ти винний — відсидиш своє і вийдеш, якщо ні — то вийдеш максимум через рік. Ну як? — І пригостив Германа сигаретою.

Герман закурив. Хвилі перед очима продовжували свій нескінченний рух, накочуючись на стіл слідчого. Він подивився на стелю, на стіну, на календар і згадав той злощасний понеділок, коли світ йому здавався особливо сірим і ненависним. Він пізно прокинувся, валявся в ліжку, читав Муракамі, потім гучно ввімкнув музику, Los Lobos. Зробив зарядку. Потім пішов у ванну прийняти душ. Los Lobos просто розривав квартиру роколатинським драйвом. Крізь шум води він ледь почув дзвінок у двері. Звісно, він і не збирався відчиняти. Дзвонити перестали. Він витерся рушником із зображенням єгипетського бога Тота, накинув халат і вийшов у коридор. У двері знов подзвонили. Тихенько, щоб не було чутно, він підійшов і глянув у вічко. Дивно, але замість дядька з «Обленерго» Герман побачив привабливу дівчину, в якій упізнав рудоволосу сусідку, старшу Кальченкову доньку. Трохи повагавшись, він відчинив двері.

— Я перепрошую, — сказала рудоволоса, — я прийшла у гості до сестри та батьків, — ні з ким дитину залишити… Вона зараз спить.

Вона зробила паузу і спитала, чи можна зайти.

— Так, звісно, — відповів Герман. Вона була симпатична. Зранку цього іноді досить, щоб запросити дівчину додому. Він згадав, що інколи мріяв про неї перед сном.

— …у вас музика дуже гучна. Але добра музика, — вона посміхнулась, — я люблю Los Lobos. А можна зробити трохи тихіше і роздивиться, що у вас ще є? Мене Тетяною звати.