Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

— Питає, — підтакнув хлопець і прибрехав від себе. — Як ідеш мимо хати — мало вікна не видавить.

У Хмельового аж загорілось обличчя. Насуплює брови, стримує усмішку, але сірі очі світяться радістю.

Льонька перевів розмову на інше.

— Мотор вже працює?

— Щось карбюратор кульгає. Володька забрав на ремонт. Сьогодні без двигуна попробуємо.

…Виявляється, всю верхню частину — кабіну й мотор — Володька Шумило зняв. Щоб не іржавіла взимку. І тепер аеросани нагадували звичайнісінькі сани. Міцні, добрячі, з кругло задертими носами. Хлопці витягли їх на обривисту гору. Глянув Льонька вниз — аж під коліньми засвербіло. Ох, яка ж гемонська височінь! Прямовисна стіна та ще й з козирком, наметеним із снігу!

Вмостився малий на санях, обхопив Грицька за плечі і заплющив очі.

Може, відмовитись, поки не пізно? А слава найхоробрішого в класі, а майбутня подорож до далеких країв?.. Ні, краще провалитись крізь землю, ніж осоромитись перед Гришею!

Хмельовий відштовхнувся ногами, і понесло їх вниз з неймовірною силою. Кущі терну й верболозу рвонулись назустріч, все злилося в суцільну білу пляму. Щось підкинуло санки, трусонуло, вдарило об землю… І м’яка пітьма застелила Льоньці очі.

Коли хлопець відкрив тяжкі повіки, побачив перед собою, мов у тумані, дві пари очей. Голубі Лідині, застиглі у тривожному чеканні. І сірі Грицькові, розгублені, винуваті.

— На корч, браток, налетіли…

Гришин голос долинув ніби знадвору.

— А сани… як?

— Витримали…

Льонька побачив батьків портрет на стіні, прищулився, наче снігу йому натрусили за комір. Яким чудом перенісся у свою домівку? Може, Грицько приніс?

— Лідо, не сердься на Гришу, — сказав хриплувато, — я сам напросився.

Іскорка вдячності промайнула в очах сусіда. І здалося, та іскорка спалахнула на сестриному обличчі теплим лагідним вогником.

Коло берестків хурчить пошарпана тритонка. За баранкою — Володька Шумило. Все літо практикувався він на шофера і сьогодні вперше поведе машину самостійно… Щоки його поцяцьковані мазутом, пом’ятий картуз на потилиці, чуб хвацько звисає над оком. Володька аж грає плечима, йому — хутчіше в дорогу. Це неабиякий рейс — повезе Грицька, повезе свого друга до міста.

Льонька не відступає од Хмельового. Тітка Катерина тицяє вузлик Грицькові, весело бубонить коваль, всі збуджено товпляться, і спантеличений Льонька крутиться тут же, хоче сказати щось Гриші — ніяк не наважиться.

Володька сигналить: пора, поїхали!

Ось і настав твій час, Гришо!

Правда, вирушаєш ти у великий світ не на своїх аеросанях, як колись уявлялося Льоні, а на колгоспній вантажній машині. І їдеш не відкривати нові землі, а поступати в морське училище. А втім, хто знає, може, від цього старенького берестка починається шлях, який проляже через далекі, невідомі світи?

Гриша стоїть у кузові машини, міцний, присадкуватий, загорілий. Поглядом, розгубленим і журливим, він шукає когось у натовпі. Льонька підтягнувся до нього на руках, тихо спитав:

— Батька виглядаєш?

— Батька? — в Гришиному голосі гіркота. — Он він…

Старий Хміль стоїть віддалік, під своєю хатою. Стоїть нерухомо, спираючись на ціпок. Звідси видно лиш бороду і дві вуглини маленьких недобрих очей. І Льонька ніби почув, як він шамкотить, звертаючись до свавільного сина: «Тікаєш з дому? Ну-ну, тікай… Пропадеш, нестямний. Не вмієш копійчину берегти»…

Гриша, мабуть, не чує тих слів. Він шукає когось у натовпі. І раптом завмирає на місці з широко відкритими очима, сумними і ніжними. Льонька перехопив його погляд і побачив під берестком… Ліду. Вся вона — легка й прозора, і смуток на обличчі — мов тінь хмарини в погожий день.

Машина рушає.

Гриша кричить Льоні:

— За саньми дивись! Тобі залишаю…

І махає рукою. Не йому, а тій, що злилась з берестяним листям. Ліда рветься крізь натовп уперед, за машиною, здійнявши над головою руки.

І дід Хміль піднімає ціпок. Чи то прощається з сином, чи то погрожує йому.

Льонька поплентався в лісок, самотній, пригнічений.

Понурими тінями пропливали мимо кущі. Просто в очі заглянула гілка бузини, ніби спитала: «А де Гриша?»

Пірнув у густу чагарникову зелень і виринув на маленькій галявині. Як вам тут, мої аеросани? Самітні, забуті. Вже й ланцюги поіржавіли, і хміль повився між ними, і трава проросла в кабіні.

Оглянув мотор. Ланцюги — від комбайна, надійні. І пропелер міцний. Це ж тракторний вентилятор. А сидіння? Не годиться. Геть потрухло.

— Ой, роботи ще тут, біля саней. А може?.. Якщо вже робити, то справжній літак. Ото було б здорово!

Голос повис у німій тиші. Ні з ким порадитися. Гриша уже далеко. Ну що ж, з братом візьмемось. Валько до всякої роботи беручкий. І пиляти, і тесати — все уміє.

Отже — бути літакові!

Піднімемось на крилах над степом, понесемось далеко-далеко, аж туди, де нічого не видно!

Чуєте, осокори і клени? Бути літакові! Тільки ж дивіться — нікому ні слова! Це таємниця; її знає лише Льонька. І, може, Валько знатиме.

А більше — ніхто!

Недаремно кажуть: літо надворі — пусто в селі.

Розбрелися хлопці з Хмелівки хто куди. Валько пішов воду возити в степ, де саме були в розпалі жнива. Ліда, провівши Грицька, теж стала збиратись в дорогу. Увечері, якась притихла, сумовита, лаштувала вона чемоданчик, і Льонька помітив: поміж ситцевих платтячок сховала «Червоні вітрила», Грицьків подарунок. Поїхала Ліда в місто — поступати в медичне