Спокута - Ієн Макьюен

Але вона дуже добре знала, що якби її тут не було, то усе і так відбулося б, адже призначене було зовсім не для неї. Вона лиш випадково опинилася біля вікна. Це не казка, це було справжнє; це дорослий світ, у якому жаби не розмовляють із принцесами, і єдиними посланнями є ті, які люди відправляють одне одному. А ще кортіло побігти до Сесилії в кімнату й домогтися пояснення. Брайоні подолала спокусу, бо хотіла на самоті пережити те неясне ще збудження від можливості, яку вона щойно відчула, ту невиразну тривогу від наміру, який вже майже визначився, принаймні емоційно. Пізніше це визначення уточнюватиметься роками. Їй ще доведеться погодитися, що вона, можливо, переоцінила свою розсудливість, приписавши її тринадцятирічній всього лиш дівчинці. У той час усе це могло й не бути точно виражене словами; власне кажучи, вона могла відчувати не більш ніж сильне бажання знову почати писати.

Чекаючи в дитячій кімнаті на повернення кузенів, вона відчувала, що може описати сцену, подібну до тієї, яка розігралася біля фонтана, і може ввести туди прихованого спостерігача, такого, як вона. Вона вже уявляла, як біжить зараз у свою кімнату, до чистого блокнота з розлінованим папером і своєї бакелітової, схожої на мармурову, авторучки. Вона вже бачила прості речення, телепатичні символи, що купчилися й розквітали на кінчику пера. Вона зможе описати цю сцену тричі, з трьох різних точок зору; її збудження передчувало свободу, звільнення від обтяжливої боротьби добра і зла, героїв і лиходіїв. Ніхто з цих трьох не буде поганим, не будуть вони й особливо хорошими. Їй не треба оцінювати. Мораль теж непотрібна. Їй треба всього лиш показати різні свідомості, такі ж живі, як її власна, опираючись думці, що інші свідомості не є такими ж живими. Не тільки злоба й підступність роблять людей нещасними, а ще й збентеженість і нерозуміння; а передовсім — невміння збагнути просту істину, що інші люди є такими ж реальними, як і ти. І тільки в оповіданні можна увійти в ці інші свідомості й показати, що вони мають таку саму вартість. І це єдина мораль, яка потрібна оповіданню.

Через шістдесят років вона опише, як у тринадцятирічному віці пройшла у своїй творчості весь шлях розвитку літератури, від оповідань, породжених європейською традицією народних казок, потім п’єс із простеньким повчальним змістом, до безстороннього психологічного реалізму, який вона відкрила для себе одного особливого ранку в пору спекотних днів 1935 року. Вона прекрасно усвідомлюватиме, якою мірою міфологізує сама себе, тому надасть своїй розповіді іронічного чи, може, іроніко-героїчного забарвлення. Її твори були відомі своєю аморальністю, і як усі автори, вимушені до цього часто повторюваним запитанням, вона відчувала, що повинна подати якусь зв’язну історію, сюжет власного творчого розвитку, який містив би момент, коли вона остаточно стала собою. Вона знала, що некоректно говорити про свої п’єси в множині, що іронія насправді дистанціює її від серйозної, схильної до роздумів дівчинки і що пригадує вона не стільки той давній ранок, скільки свої подальші розповіді про нього. Цілком можливо, що зосереджене розглядання зігнутого пальця, нестерпна думка про інші свідомості та переваги оповідань над п’єсами — це все думки, які приходили до неї в інші дні. А ще вона знала, що все, що сталося насправді, набрало значення у зв’язку з її опублікованими творами і не залишилося би в пам’яті без них.

І все ж вона не могла зрадити себе повністю; не могло бути жодного сумніву, що якесь прозріння справді відбулося. Коли маленька дівчинка знову наблизилася до вікна й виглянула, мокра пляма на гравії вже випарувала. Нічого не залишилося від німої сцени біля фонтана поза тим, що збереглося в пам’яті, в трьох окремих і частково збіжних свідомостях. Правда стала такою ж примарною, як і вигадка. Вона могла б почати зараз, описавши все так, як бачила, відповідаючи на виклик тим, що не стала б засуджувати цю скандальну напівоголеність сестри серед білого дня, біля самого дому. Потім сцена може бути переграна, подана з точки зору Сесилії, а потім Робі. Але зараз не час починати. Почуття обов’язку Брайоні, як і її схильність до порядку були дуже сильними; вона повинна завершити те, що затіяла, її чекає репетиція, Леон уже їде, весь дім чекає вечірнього спектаклю. Треба ще раз збігати до пральні, подивитися, чи муки Джексона наближаються до кінця. Писання може почекати, аж поки вона звільниться.

IV

Вже аж під вечір Сесилія вирішила, що ваза відновлена. Весь день вона сохла на столі біля південного вікна в бібліотеці, і зараз можна було помітити лише три тоненькі хвилясті лінії на глазурі, що збігалися докупи, як річки в атласі. Ніхто й не здогадається. Коли вона йшла бібліотекою з вазою в руках, то почула, як їй здалося, звук босих ніг на плитках вестибюлю за дверима бібліотеки. Вона провела стільки годин, свідомо не думаючи про Робі Тернера, що її обурило, як він посмів знову повернутися в дім і знову без шкарпеток. Сесилія вийшла у вестибюль із твердим наміром покласти край його нахабству чи глузуванню, але замість нього виявила там свою сестру в явній розпуці. Повіки в тої були напухлі й червоні, вона пощипувала двома пальцями нижню губу, а в Брайоні це віддавна була ознака, що вона от-от розплачеться.

— Кохана! Що сталося?

Очі в тої насправді були сухими, вона злегка опустила їх, щоб глянути на вазу, потім рішуче пройшла повз сестру туди, де на мольберті стояла афіша зі святково веселими, різнобарвними літерами назви, а навколо них — монтаж у стилі Шаґала, розкидані акварельні зображення головних епізодів її п’єси: заплакані батьки махають руками, втеча на узбережжя в місячному світлі, хвора героїня в ліжку, весілля. Брайоні зупинилася перед афішею, а потім одним різким рухом розірвала її по діагоналі й кинула відірвану частину на підлогу. Сесилія поставила вазу, підбігла до Брайоні й схилилася, щоб порятувати той клапоть, перш ніж сестра почне топтати його. Це вже не перший раз їй доводилося рятувати Брайоні від самозгуби.

— Сестричко. Це через кузенів?

Сесилії хотілося втішити сестру, вона завжди любила лащити пестуху родини. Коли та була маленькою і їй снилися кошмари — як же вона жахливо кричала ночами, — Сесилія часто бігала до неї в кімнату розбудити її. «Прокинься, — шептала вона. — Це всього лиш сон. Прокинься». А потім забирала малу до себе в ліжко. І зараз