Марія Стюарт - Стефан Цвейг

вже не перша жінка держави, а знову лише друга; за один рік мрія скінчилася, Марія Стюарт уже не королева Франції, а лише та, якою була від першої миті й лишиться до останньої: королева Шотландії.

Згідно з церемоніалом французького двору найсуворіша жалоба вдови короля триває сорок днів. Протягом цього нещадного життя взаперті вдова ні на мить не може покидати своїх покоїв, перші два тижні ніхто, крім нового короля і її найближчих родичів, не має права провідувати її в штучному склепі, в затемненій кімнаті, освітленій тільки свічками. Але, на відміну від жінок із простолюду, королівська вдова не вдягається в ті дні в похмурі чорні убори, в завжди доречний колір жалоби, бо тільки їй одній личить “deuil blanc”, «біла жалоба». Білий чепчик над блідим обличчям, білий парчевий одяг, білі туфлі, панчохи, лише темніє флер над тим дивним світінням — такою ходить Марія Стюарт у ті дні, такою зображує її Жане на своєму відомому портреті, такою описує її Ронсар у своєму вірші:

Un crespe long, subtil et délié Ply contre ply, retors et replié Habit de deuil, vous sert de couverture, Depuis le chef jusques à la ceinture, Qui s’enfle ainsi qu’un voile quand le vent Soufle la barque et la cingle en avant, De tel habit vous étiez accoutrée Partant, hélas! de la belle contrée Dont aviez eu le sceptre dans la main, Lorsque, pensive et baignant votre sein  Du beau cristal de vos larmes coulées  Triste marchiez par les longues allées  Du grand jardin de ce royal château  Qui prend son nom de la beauté des eaux. Тонкий і довгий креп легенький, І складки до складки дотик м’якенький, — Жалобне вбрання вкриває ваш стан, Сумна ознака незагойних ран, І надимається, напнувшись, мов вітрила, Як вітер дасть човнам тут білі крила. Такі-бо шати ви на собі мали, Коли країну нашу гарну покидали, Якої скіпетр вже тримали у руках. Тепер, замислені та зі сльозами на очах, Що падають на груди, мов кришталь, Ви ходите, а з вами смуток і печаль, Алеями в парку, де пишний замок став, Що назву від краси озер дістав.

І справді, навряд чи на якійсь іншій картині симпатичність і лагідність цього юного обличчя відтворені з більшою переконливістю, ніж на тому портреті, бо поважна задума оповила спокоєм жваві за інших обставин очі й надала ще більшої ясності однорідній, чистій блідості шкіри, де не видно ніяких прикрас; у жалобі ми відчуваємо шляхетне й королівське, притаманне людській натурі Марії Стюарт, набагато виразніше, ніж на давніших картинах, які зображували її, надміру рясно прикрашену самоцвітами і всіма регаліями влади, серед розкоші та пишноти монаршої гідності.

Цей шляхетний смуток промовляє й у строфах, які вона сама в ті дні присвячує як погребовий плач померлому чоловікові. Ці вірші цілком гідні її наставника і вчителя Ронсара. Навіть якби цей тихий жалобний плач не був написаний королівською рукою, він промовляв би до серця завдяки простому тонові своєї щирості. Адже овдовіла дружина аж ніяк не вихваляється палкою любов’ю до небіжчика, — Марія Стюарт ніколи не брехала в поезії, завжди тільки в політиці, — а дає висловитися чуттю, що вона покинута й розгублена:

Sans cesse mon cœur sent  Le regret d’un absent  Si parfois vers les cieux  Viens à dresser ma veue  Le doux traict de ses yeux  Je vois dans une nue;  Soudain je vois dans l’eau  Comme dans un tombeau  Si je suis en repos  Sommeillant sur ma couche,  Je le sens qu’il me touche:  En