Лютеція - Юрій Павлович Винничук

— Про мене — можете й передати, — вона помітно захмеліла. — Я хочу добитися чогось важливого в житті... а фарц... це так... це так низько...

Вона почала мене нудити. Ліля хляпнула за стіл, саме коли офіціант приніс закуску.

— А що у вас на гаряче? — стріпнула вона бадьоро головою.

Офіціант відразу теж збадьорився і став перераховувати страви, Ліля, не питаючи нас, замовила відбивні з картоплею й салати. Я потягнув Уляну танцювати, вона пішла без особливого ентузіазму, але в танці повісилася на мене й ліниво гойдалася. Зазвичай я в танці притуляюся якомога тісніше, вустами торкаюся вушка, занурюю носа у волосся, але цього разу я вів себе чемно.

У наш час, танцюючи з дівчиною і поклавши їй руку на талію, ви не відчуєте під пальцями нічого зайвого, окрім самої талії. Аби намацати край майточок чи колгот, доведеться опустити руку трохи нижче, ледь не на саму сідничку. А за моєї молодості на талії чітко відбивалися контури пояса для панчіх і груба гумка майток. Майточки Уляни були наші, совєцькі. І як це Ромчик ще не обдарував її імпортними майтульками? A-а, він же ж вдає художника. Ба й справді — звідки в художника імпортна білизна? Права рука намацала на спині бюстгальтер. Та сама картина: савєцкій ширпотреб. Але під тим усім пашіло молоде й гаряче тіло, і це було найважливіше, це було те, що відчуваєш уже на всю повноту свого організму, особливо коли тобі в груди втискаються пругкі перса. Я намагався упіймати її погляд і прочитати щось, що мені підкаже мої наступні дії, але вона відводила очі, вдаючи, що перебуває не тут, а десь далеко на хвилях музики, раптом вона стрепенулася і:

— Ось він!

— Хто?

— Ромчик!

Я озирнувся — поміж танцюючих пар крутився й Ромчик зі своєю кралею.

— Брехун! — прошипіла Уляна і, з роздратуванням вивільнившись із моїх обіймів, повернулася до нашого столу.

Ромчик нас не помітив, він весь із головою затопився в очах нової-старої пасії, його ніщо не обходило. Тим часом Уляна раз за разом випила два келихи шампана. Я мовчки сів поруч і налив собі. Що тут будеш говорити чи виправдовуватися? Так є, як є. Хтось мене ляснув по плечу: Мохо. Теж фарц, я підвівся, ми потиснули Граби, а Мохо підсів до нас, гукнув офіціанта й замовив ще дві пляшки шампана, а побачивши, що нам принесли їжу, і її замовив. При цьому зацікавлено стріляв очима то на Лілю, то на Уляну.

Мохо! Через кілька років він зі скромного фарца перетвориться на бандюка, буде кришувати крамниці, перукарні, кнайпи. Йому будуть носити гроші пачками, а він їх ніколи не рахуватиме, бо йому це без потреби, у нього таке неймовірне чуття в пальцях, що досить узяти пачку в руку, стиснути, і він уже знає, скільки там. І так само намацально він визначатиме фальшиві купюри, ба більше — самими пальцями вгадуватиме, що то за валюта. Не має значення — юань чи песо. Він і потім, у ті дрімучі 90-ті, полюблятиме триндіти зі мною на високі теми. «От ти сидиш у книжках, — скаже він мені. — Я теж люблю читати. Але книжка — це яблуко, яке взяв і з’їв. Це ж не яблуня. Ну, зжереш ти за життя сто тисяч яблук, і шо? Станеш яблунею? Ніхєра. Ти будеш яблуковим пляцком, у кращому випадку. Розумієш? Яблуковим пляцком! Ну, наливай...» Його монолог перерве стукіт у двері, а відтак зайде його боєць і покладе на стіл гроші. «І шо?.. І шо то ти мені приніс? — Мохо візьме пачку і відразу кине назад на стіл. — Забери то... Занеси назад. І скажи, нехай подумає...» — «Він казав, шість тисяч». — «Та шо ти мене лічиш?.. Тут нема шість тисяч. Чао... — потім повернеться до мене і зітхне: — Ну, і видиш, Юрцю, з якими я ідіотами мушу працювати? Йому тицьнули і сказали „шість“, а він пре до мене й каже „шість“. Шо ти там записуєш? Які нотатки? Ану покажи. — Намагатиметься щось розібрати. — Ну, тут, бляха, хєр хто розбере. Нотуй далі. Ти шо — стенографіст? Нє? А яким хєром пишеш?.. Латинкою? Ану дай... — Знову спробує щось второпати, а я латинкою призвичаївся ще в армії писати, аби ніхто не міг прочитати. — Та не, нічого не шарю. Наливай. Зараз соски приїдуть. У сауні я тобі розповім, як ми вивозили одного кєнта в лісопосадку, а він нам в машині всрався...» — «А чо зараз не розкажеш?» — «Бо не зараз... Шоб ти знав, я прочитав за життя дві книжки. Перша: Анрі Шар’єр „Метелик“. Друга: „Діви ночі“. Але пам’ятай — перш ніж друкєрити оту свою писанину, покажеш мені. Всьо, відкладай. У сауні допишеш. Там є стіл. Гарна компанія. Зараз приїдуть Кривий, Додік і Ліпа. Там почуєш ше не таке. Но я тебе предупредив: ніяких імен. Поняв?.. Руку не міняєм». Я наливаю.

І зараз я знову наливаю, а Мохо ще далеко не такий крутий, і на шиї нема ще в нього поважного золотого ланцюга, а на руках — жодного татуювання, бо з’явиться воно щойно за рік, коли він загримить до цюпи. А потім відкриє приватний громадський туалет і вручить мені «Почесний квиток постійного клієнта» з підписом «Мохо». На касі сидітиме його тестьова й чемно запитуватиме кожного клієнта: «Вам газетку чи журнальчик?»

А десь всередині 90-х я побачу, як біля входу до оперного театру зупиняється такий типовий стрижений під нуль курдупель, убраний у дорогий костюм при краватці. У театрі в цей час почалася урочистість. Він зупиняється, його охоронці теж. Йому тицяють великий букет. Він повинен вийти з ним на сцену, комусь вручити й виголосити привітання. «Сделайте звйоздочку», — накаже він охоронцям. Один вийде вперед, за ним по краях ще двоє. Бос посередині. Ззаду знову двоє охоронців. У такому порядку вони зайдуть у хол. І тут у його поле зору потраплю я. «Юрік! Ти шо там? Ти шо нє в зале?» Ну, як по-правді, то мені те, що в залі, нафіг не потрібне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борі про справжню причину своєї появи. «Та от, чекаю дівчину, а вона запізнюється». — «Забєй. Я тєбя с другой пазнакомлю. Там шо — далеко до фінала?»