Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
У великій дівочій не чутно було сміху. В офіціантській усі слуги сиділи й мовчали, напоготові до чогось. У челядні палили скалки та свічки і не спали. Старий князь, ступаючи на п'яту, ходив по кабінету і послав Тихона до Марії Богданівни спитати: що?
— Тільки скажи: князь велів спитати — що? і прийди скажи, що вона скаже.
— Повідом князя, що роди почалися, — сказала Марія Богданівна, значущо подивившись на посланого. Тихон пішов і повідомив князя.
— Добре, — сказав князь, зачиняючи за собою двері, і Тихон не чув більш ані найменшого звуку з кабінету. Трохи згодом Тихон увійшов до кабінету ніби для того, щоб поправити свічки. Побачивши, що князь лежав на дивані, Тихон подивився на князя, на його розстроєне обличчя, похитав головою, мовчки наблизився до нього і, поцілувавши його в плече, вийшов, не поправивши свічок і не сказавши, чого він приходив. Таїнство, найурочистіше в світі, тривало. Минув вечір, настала ніч. І почуття чекання й лагідності серця перед незбагненним не падало, а підносилось. Ніхто не спав.
Була одна з тих березневих ночей, коли зима немов хоче взяти своє і висипає з шаленою злістю свої останні сніги й завірюхи. Назустріч німцеві-лікареві, якого чекали з Москви з хвилини на хвилину і за яким було послано підставних коней на битий шлях, до повороту на путівець, було вислано верхових з ліхтарями, щоб провести його по вибоях та заметених снігом ковбанях.
Княжна Марія вже давно поклала книжку: вона сиділа мовчки, спрямувавши погляд променистих очей на поморщене, до найменших подробиць знайоме, нянине обличчя: на пасмо сивого волосся, що вибивалося з-під хустини, на обвислу торбинку шкіри під підборіддям.
Няня Савівна, з панчохою в руках, тихим голосом розказувала, сама не чуючи й не розуміючи своїх слів, сотні разів розказане про те, як небіжка княгиня в Кишиневі народжувала княжну Марію, з селянською жінкою-молдаванкою замість повитухи.
— Бог помилує, ніколи дохторі не потрібні, — казала вона. Раптом порив вітру наліг на вікно з виставленою вже подвійною рамою (з волі князя завжди з появою жайворонків виставлялось по одній рамі в кожній кімнаті) і, відбивши погано засунуту засувку, зашарпав штофну гардину і, війнувши холодом, снігом, погасив свічку. Княжна Марія здригнулася; няня, поклавши панчоху, підійшла до вікна і, виставившись, стала ловити відкинуту раму. Холодний вітер шарпав за кінці її хустки і за сиві пасма волосся, що повибивалися назовні.
— Княжно, матінко, їдуть прешпектом якісь! — сказала вона, тримаючи раму й не зачиняючи її. — З ліхтарями; мабуть, дохтор…
— Ой, боже мій! Хвалити бога! — сказала княжна Марія. — Треба піти зустріти його: він не знає по-російському.
Княжна Марія накинула шаль і побігла назустріч прибулим. Проходячи передпокій, вона у вікно бачила, що якийсь екіпаж і ліхтарі стояли біля під'їзду. Вона вийшла на сходи. На стовпчику поручнів стояла лойова свічка і стікала од вітру. Офіціант Пилип, із зляканим обличчям, з другою свічкою в руці, стояв нижче, на першій площадці сходів. Ще нижче, за поворотом, по сходах, чутно було, хтось човгав у теплих чоботях. І якийсь знайомий, як здалося княжні Марії, голос говорив щось…
— Хвалити бога! — сказав голос. — А тато?
— Спати лягли, — відповів голос дворецького Дем'яна, що був унизу.
Потім ще щось сказав голос, щось відповів Дем'ян, і кроки в теплих чоботях стали швидше наближатися невидним поворотом сходів. «Це Андрій! — подумала княжна Марія. — Ні, цього не може бути, це було б занадто незвичайно», — подумала вона, і в ту ж хвилину, як вона думала це, на площадці, на якій стояв офіціант зі свічкою, з'явились обличчя і постать князя Андрія в шубі з коміром, обсипаним снігом. Так, це був він, тільки блідий і худий і зі зміненим, дивно полагіднілим, але тривожним виразом обличчя. Він зійшов на сходи і обняв сестру.
— Ви не одержали мого листа? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, якої він і не дістав би, бо княжна не могла говорити, він вернувся, і з акушером, що ввійшов слідом за ним (вони з'їхалися на останній станції), швидкими кроками знову зійшов на сходи і знову обняв сестру.
— Яка доля! — промовив він. — Машо, люба! — І, скинувши шубу й чоботи, пішов на половину княгині.
IX
Маленька княгиня лежала на подушках, у білому чепчику. (Страждання щойно відпустили її.) Чорне волосся пасмами кучерявилося біля її запалених, спітнілих щік; рум'яний чарівний ротик з губкою, вкритою чорним пушком, був розтулений, і вона радісно усміхалася. Князь Андрій увійшов до кімнати й зупинився перед нею, в ногах дивана, на якому вона лежала. Блискучі очі, що дивилися по-дитячому злякано і схвильовано, зупинились на ньому, не змінюючи виразу. «Я вас усіх люблю, я нікому не робила зла, за що я страждаю? Поможіть мені», — говорив її вираз. Вона бачила чоловіка, але не розуміла значення появи його перед нею. Князь Андрій обійшов диван і поцілував її в лоб.
— Серденько моє, — сказав він: слово, якого ніколи не казав їй. — Бог милосердний… — Вона запитливо, по-дитячому докірливо подивилась на нього.
«Я від тебе чекала допомоги, і нічого, нічого, і ти теж!» — сказали її очі. Вона не здивувалася, що він приїхав; вона не зрозуміла того, що він приїхав. Його приїзд ніяк не стосувався її страждань і не міг полегшити їх. Муки знову почалися, і Марія Богданівна порадила князеві Андрію вийти з кімнати.
Акушер увійшов до кімнати. Князь Андрій вийшов і, зустрівши княжну Марію, знову підійшов до неї. Вони пошепки заговорили, але щохвилини розмова припинялася. Вони чекали і прислухалися.
— Allez, mon ami[401], — сказала княжна Марія. Князь Андрій знову пішов до дружини, і в сусідній кімнаті сів, чекаючи. Якась жінка вийшла з її кімнати із зляканим обличчям і зніяковіла, побачивши князя Андрія. Він закрив обличчя руками і просидів так кілька хвилин. Жалісний, безпорадно-тваринний стогін чутно було з-за дверей Князь Андрій встав,
