Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

за Орфенюком, але повдовіла. Мала одного сина, Павла, хлопця доброго, рослого. Так і горить до опришківства, але мати не пускає. Не раз Павло казав Олексі, що втече від матері під дядькову руку, але Олекса не хотів робити сестрі прикрості. Тепер рішив побігти до Ямної і взяти Павла на цю вправу до Печеніжина. Сестра очевидно ніяк не пускала. Даремно Олекса їй казав, що бере Павла не на розбій, а тільки як поміч у такій тяжкій пригоді, — Орфенючка нічого не хотіла слухати.

— Єк зачере онним палцем — уже пропало. Ци я не знаю?

Але Павло заявив рішуче, що піде з дядьком і що мати його однаково не вдержить.

Орфенючка плакала, кляла Олексу, не пускала сина, просто ухопивши за рукав, але врешті мусила примиритися.

До Печеніжина не йшли, а летіли. Мав Павло пробу, як дядько ходить.

VI

Коли в домі батька Олекса довідався, що сталося, — наче аж скам'янів одразу. Мов величезна скеля звалилася й придавила. В грудях стало порожньо й так холодно…

Довго якось не міг тому повірити, не міг того собі уявити, що Олексика нема і ніколи вже не буде. Немає Олексика… Вже не попросить показати, як ходить ведмідь, вже не злізе на коліна й не буде бавитися дармовисами кептаря.

І якось зразу це почуття порожнечі не було таким яскравим, таким щемливо–дошкульним, таким виїдаючим. От ударило моцно, придавило… Але чимдалі, з кожним новим биттям крові, з кожним новим диханням се почуття ставало сильнішим, заволодівало серцем, мозком, усією істотою, проверчувало всю свідомість, виганяло всі думки і нарешті виросло до таких всепоглинаючих розмірів, що Олекса не знав, куди себе діти, куди сховатись від тих пазурів, від безумного холоду, безнадійності й порожнечі вселенної усієї. Все обридло, ні на що не хотілося дивитись. Все збайдужилося і втратило смисл. Навіщо оце грабування, якісь помсти, пани, хлопи — не все хіба одно?

Василь думав, що Олекса зразу ж побіжить мститися на панові, й запобігаюче доніс:

— А наш пан укік. Єк си довідав, що дитина в катуші померла, злєкси дуже та й укік сперед твоєї пізьми. Забрав усе із собов, лише скіни лишив.

А Олексі байдуже — чи є пан, чи нема. Що з того, що він піймав би пана і розсік? Олексика тим не вернеш…

Утративши солодкість любові, утратив і солодкість помсти. Велика ненависть — то є лише відворотна сторона великої любові. Ходив до своєї хати колишньої. Вже не криючись, свобідно. І не тому, що пана нема, а просто так. Нема пощо критися — все одно.

Хата стояла замкнена й досі. Пусткою від неї віяло. А прецінь колись тут росло щастя. Тільки потоптав його Олекса нерозсудливо. Занапастив життя дитині, занапастив життя жінці, занапастив і собі. Занапастив життя і тим, хто загинув від цієї руки. А поправив хоч трошки, хоч на мізинний палець справу? Ой га!.. Де ріки текли, там і текти будуть, говорили старі люди. І не поменшало панів у нашім краї, один лише наш утік, але з тим, очевидно, щоб як тільки поправляться обставини, прийти знову.

Взагалі якесь варення води. Колотить чоловік, мішає, підкладає дров, суєтиться, піт з нього ллє, руку скалічив, ногу спік, а з води все вода лиш і буде. Не варто жити. Смислу нема.

От треба все ж, мабуть, піти до Єлени. А що вона, бідна, переживає, коли зосталася тепер у хаті сама і сидить. Устане вранці, нема кому їстоньки зварити, нема до кого слова сказати, нема кого притулити до гарячого серця.

І все це знає Довбуш, хоче піти, потішити хоч чим–будь дружину — й апатія така огорнула, що просто не хочеться ногами ворушити. А коли й пішов нарешті, то йшов так якось, як важко хворий, нога за ногою. Аж Орфенюк нетерпеливився.

Жінку знайшов у стані, близькім до тихого божевілля. Не плакала, не тужила, нікому не дорікала, а тільки мовчки дивилася. Спитає її що Олекса — відповість. Часом влад, часом ні, але про сина не спитала ні разу. Коли Олекса почав прощатися, бо там же, на Стозі, мабуть, ждуть хлопці, Єлена теж віднеслася до того рівнодушно, безучасно. Якби сказав, що зостається Олекса, так само, мабуть, не виказала би радості.

Орфенюк уже не захотів вертати до матері й заявив, що піде в опришки. А Олексі байдуже: хочеш іди, не хочеш — не треба.

Ішли посеред диких гір. Павло дарма що виріс у горах, а не бачив такого. Аж лячно ніби — такі брили кругом. Повпирало то все верхів'я у небеса, а тут повзуть десь унизу дві комашечки маленькі, що їх і непомітно зовсім. І якби впала яка маленька грудочка із скали, то й не квікнули б.

Нараз чуйне вухо Олекси щось помітило. Він поманив за собою Орфенюка пальцем і скочив убік. Сховалися. Приготували пістолети.

Ще хвилина — і Олекса вже знає, хто то ще. Тільки Пшелуський тут, у відлюдних горах, міг робити стільки непотрібного шуму.

Олекса чекає. От голова відділу показалася… сам Пшелуський… Проїхав вперед і з ним п'ятеро — мабуть, старших яких. От смоляки… Але шо се?

Олекса впився очима. Поприв'язувані до коней опришки… Он Жолоб теліпається і його приятель Твердюк — небагато наопришкували… Он Срібнарчук, весь покривавлений — видно, сильно боровся. Он Паліїв Василь, один з кращих хлопців… Он Лаврів — так і не виходився із своєї хвороби, так і ходив хворий з опришками… Нових кілька…

Запаморочилося в голові в Олекси. Шепнув Павлові:

— Бий!

Бахнуло два вистріли — двоє смоляків повалилося з коней. Ще два вистріли — ще двоє. Ще один вистріл — ще один смоляк. Через хвильку