Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Патріарх мовчав, по-старечому схиливши довгобороду голову у білому каптурі. Він бачив і розумів, що поновити ієрархію конче потрібно, але обережність підказувала йому не давати певної відповіді. Він підвівся з місця, наблизився до вікна і відхилив сукняну чорну завісу. Перед ним чорніло на попільно-блакитному небі чорне громадище замкової гори з важкими присадкуватими вежами, мурами і бійницями, з яких невидимо позирали на місто фортеційні мортири, фальконети і гаківниці, а десь у надрах гори ховалися підземні каземати, звідки ніколи не виходили на волю. Пригадав він долю єпископа Неофіта[278] і багатьох інших, і зрадливий холодок поповз по його спині.

Сагайдачний сидів у кутку і незадоволено постукував пальцями по поручнях крісла. Він бачив і розумів, що патріарх боїться за себе, і зневажав його за це. Не дочекавшись кінця чиєїсь промови, підвівся він на весь зріст і чітким військовим кроком наблизився до патріарха.

Теофан підвів на нього старечі каламутні очі.

— Не будеш ти, святий отче, патріархом, не будеш пастирем добрим, — різко пролунав металевий баритон Сагайдачного, — не будеш ти наступником Христа і апостолів, якщо не даси ти нам архієреїв і залишиш серед гнобителів безпорадною отарою без пастирів.

І коротким сухим ударом зігнутих пальців об край стола ніби ствердив слова свої крапкою.

Тихо ахнули архімандрити і монахи, попи і протодиякони, а радці і шляхтичі підвелися всі разом і загомоніли, уриваючи і не слухаючи один одного.

— Справедливо! Слушно сказано!

— Не будеш нам пастир добрий!

— Ані отець!

— Ми тебе шаблями захистимо, якщо залякав тебе воєвода!

Сагайдачний махнув рукою і, коли всі замовкли, сухо і діловито додав:

— Всі присутні присягаються, що свято збережуть таємницю. Висвячування мусить відбутися під охороною моїх козаків. Потім ми проводимо тебе, святий отче, аж до кордону держави і здамо до рук турецької влади. Хай сичить тоді воєвода Замойський і всі римські святенники: близький лікоть, та не вкусять. В тому даю я тобі своє слово.

Патріарх стояв перед Сагайдачним, маленький, кволенький, дивився йому у вічі і бачив у них таку певність, що йому стало соромно. Він спустив очі на пальці, сповиті буйними бурштиновими чотками, і губи його беззвучно зарухались. Він молився. Тихо-тихо стало в кімнаті, наче б не з півста людей зібралося сюди на таємну нараду, а сам патріарх стояв віч-на-віч із Сагайдачним. Нарешті патріарх підвів голову, перехрестився широким хрестом і підніс руку.

— Амінь. Се аз творю волю пославшого мя. Грядіть до пастви своєї і оберіть собі єпископів, як належить за правилами апостольськими, і надішліть їх до мене. Але таємниця ця мусить бути свято збережена від ворогів наших і від вовків у шкурі овечій.

Через чотири дні патріарх відправив у новоз6удованій братській церкві від'їзну літургію і попрощався з паствою.

Братчики збентежено і розчаровано перезиралися. Ось тобі й маєш! Зрадив, узяв багатющу милостиню і тікає, як боягуз, залишивши паству без пастирів і обдарувавши тільки братський монастир грамотою на ставропігію. Не хотілося вірити, що це так. А патріарх стоїть у промінні серпневого сонця, вилискуючи грезетовим сакосом і омофором[279], не дивиться на юрбу і повторює заповідь мучеництва, і обіцяє вічне блаженство постраждалим за віру.

Ну, а як же ж отут, на землі?!

Мовчати? Терпіти? Підкоритися без боротьби випещеним єзуїтам, вченим фанатикам домініканцям, босим кармелітам і бенедиктинцям у коричньових робах, підперезаних мотузком? Терпіти їх здирства, ламати звичні уявлення, забути знайомі з дитинства, напівзрозумілі слов'янські молитви і вивчати зовсім не зрозумілі латинські? Сплачувати Ватіканові десятину, купувати індульгенції[280] і запровадити святу інквізицію, ще й, мабуть, хмизу підкидати у вогнища? Ні, тисячу разів ні! Треба боротися. Але як-то боротися без архіпастирів? Чи то звернутися до Москви, до нововисвяченого Філарета?

І погляди братчиків свердлять Теофана з неприхованою зневагою і презирством до його полохливості.

А патріарх не бачить нічого. Надтріснутим старечим голосом доказує він своє казання, востаннє благословляє юрбу. Його поквапливо роздягають і проводять до золоченого ридвана, де, схилившись в улесливому уклоні, чекає на нього пан Почанівський.

Востаннє майнув над юрбою чорний кажан рукава, і ось вже біліє каптур у півтемряві ридвана. Пан Почанівський сідає навпроти, і коні рушають під благовіст церков і дзвінкі співи братських школярів.

У Білій Церкві Почанівський урочисто попрощався із патріархом, побажав йому від імені корони і коронного гетьмана щасливої подорожі і передав дальше пильнування патріарха козацькому полковникові Богдану Кизимі.

Обридло коморникові Почанівському це марне і безглузде шпигунство, і він, помчав до Варшави розважатись і відпочивати, передбачаючи добру нaгopoдy за довге нудьгування.

Вирушив у путь і патріарх, але, проїхавши дві милі у напрямі Кам'янця, пересів з золоченого ридвана у чорний і обхідними шляхами повернувся до Києва. Опівночі таємно відчинили йому міську браму. Непомітно в'їхав він до братства і оселився у маленькому флігельку за високим тином, куди не зазирали ані миряни, ані слимаки, ані школярі, ані навіть дидасколи.

І також таємно і непомітно з'їхалися до Києва обрані кандидати на єпископські кафедри. Хто під виглядом прочанина-ченця, хто як збиральник на будову церкви, а хто й просто у чорному ридвані з опущеними завісами, перед яким безмовно і таємно розчинилася вночі міська брама.

І також таємно і непомітно з'їхалися до Києва обрані до мурів, Богоявленського братства дві сотні Київського полку. Не брязнула шабля, не рипнув чобіт, не кахикнув гульвіса-козак. І наче на штурм ворожої фортеці, залягли козаки у братських садах, насмішкувато мружачись на чорне громадище замка, де згасали останні вогники.

Ніч була темна і хмарна. Сухо шаруділо осіннє листя, наче вітер пестив дерева шорсткою долонею. А повітря було по-осінньому вогке, як у теплиці. Ледве біліли у темряві мури великої церкви, нещодавно збудованої за проектом Себестіано Браччі. Але жодний вогник не блимав у її вікнах, наглухо закритих зсередини дубовими віконницями і чорними сукняними завісами. Спала школа. Спав братський будинок, спало місто, і тільки десь на міських мурах ледве чутно перегукувались вартові та іноді форкали коні або брязкало стремено у монастирському саду.

— Ну, ти! Цить, конячко! — заспокоював коня стриманий голос.

І уривався, замовкав на півслові.

А в глухо замкнутій церкві, вкупі з екзархом царгородським Арсенієм і болгарським митрополитом, що вже давно гостював тут, у Києві, повільно і урочисто розгортається церемонія висвячування на єпископа архімандрита Перемишльського братського монастиря Ісайї Копинськоrо. Замість гучного хору, співає лише один чернець Діодор, а сам патріарх з духовенством кидає з вівтаря стримані негучні вигуки, що згасають десь під темним склепінням.