Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик
Хитрий і проникливий Мунеджим–паша давно здогадався, куди хилить великий візир. Безперечно, Кара–Мустафа хоче відпровадити султана в Стамбул, а сам стати сердаром, щоб лаври перемоги дісталися йому. Однак досвідчений царедворець ні словом не прохопився про свою здогадку. Він ждав не натяків, а прямих наказів. Тому знову непевно хитнув головою.
— Так, мій повелителю.
— Отже, ти мене зрозумів? — спитав Кара–Мустафа різкувато, бо його вже почало дратувати це улесливе, але невизначене підтакування.
Астролог скривився.
— Не зовсім, бей–ефенді… Мені не ясно, що маю робити я.
— Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул!
— О! Але ж я тільки маленький бідний астролог!
— Не прибіднюйся! Від тебе багато чого залежить… Падишах зробить так, як скажуть зорі!
— Зорі вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах війни… Ще в Стамбулі я склав його гороскоп.
— Нічого немає постійного на цьому світі.
— Так, мій повелителю! Хіба що одне золото завжди лишається золотом…
Це був досить прозорий натяк на згоду. Але за неї потрібно платити. Кара–Мустафа полегшено зітхнув, бо не менше, якщо не більше за Мунеджима–пашу ризикував становищем або й головою. Він мовчки витягнув з кишені чималий, туго набитий капшук і кинув на стіл. Почувся глухий брязкіт металу.
Мунеджим–паша, як голодний собака до хліба, прикипів поглядом до того капшука, в якому, він не сумнівався, було щире золото. У нього раптом пересохли губи, і він облизав їх язиком. Адже це було справжнє багатство! Отже, Кара–Мустафа настільки зацікавлений у тому, щоб спровадити падишаха в Стамбул, що не пошкодував цілого маєтку!
— Зорі теж міняють своє розташування на небі, — загадково сказав Кара–Мустафа. — Вчора вони говорили одне, сьогодні — друге, а завтра — віщуватимуть щось інше… Чи не так, паша?
— Безперечно, мій щедрий повелителю, — низько вклонився астролог. — Падишах наказав спостерігати за зорями і скласти ще один гороскоп, і я не певен, що й на цей раз зорі віщуватимуть перемогу османському війську, якщо на чолі нього стоятиме сам повелитель правовірних.
Кара–Мустафа усміхнувся самими устами.
— Ти все правильно зрозумів, паша… Бажаю тобі щасливої зорі, яка б продовжила твої літа!
В останніх словах вчувалася прихована погроза, і астролог, щоб засвідчити свою відданість, кинувся великому візирові в ноги і поцілував його простий запилений яничарський чобіт.
ВАРШАВА
1
Був сірий холодний день. Ранні морози закували річки й озера в крижані панцири — переїжджай де хочеш! Дороги кострубачилися замерзлим груддям — по них не поженеш. Тому Арсен їхав поволі. Де — дорогою, де — навпростець.
Сафар–беєві гроші стали в пригоді. Через Болгарію і Волощину промчав за дванадцять днів. Коней не жалів: на базарах купував свіжих, витривалих і гнав далі. Тільки на розореному Правобережжі базари не збиралися, тому довелося їхати повільніше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах.
У Немирові трапилася зустріч, яка замалим не коштувала життя. Арсен ніби відчував, що в це місто, з яким було зв’язано так багато гіркого, не варто заїздити. Але якийсь біс, поки він, сидячи в сідлі, розглядав з горба далекі безлюдні вулиці, нашіптував на вухо: «Заїдь! Заїдь! Може, зустрінеш кого–небудь із знайомих і дізнаєшся про зміни, що відбулися тут з часу падіння Юрка Хмельницького».
І справді — зустрів! Лихий переміг у його душі, і він, замість того, щоб скерувати вороного в об’їзд, на Білоцерківський шлях, потягнув повід «соб» і поскакав прямо на Шполівці.
Проїжджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двір, на розбите маленьке віконце, на розчинені двері, що жалібно поскрипували під поривами вітру, і сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловіка, пережила синів і дочок, внуків і правнуків — і нарешті сама згасла, як одинока іскра на попелищі. Розсіявся по білому світі, вимер, щез колись великий її рід — і хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?..
Арсен замислився й мимоволі зітхнув. Чи буде коли–небудь кінець нещастям, що з усіх кінців обсіли цю землю? Чи наступить нарешті день, коли на цих подвір’ях защебечуть веселі дитячі голоси, а з коминів зав’юняться в небо сиві димки, смачно запахне свіжоспеченим хлібом?
Він міцно стиснув засмаглі на вітрах губи і зітхнув ще раз, раптом відчувши, як на очі набігли сльози.
Що ж ти, Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобі ж до старості — гай–гай! Чи, може, стомилася душа від безконечних злигоднів і турбот?
Він витер кулаком очі. Торкнув ногами коня. І в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближається загін вершників.
Тікати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тікати, коли він — чауш самого великого візира?
— Гей, хлопче, хто ти такий? — промовив здалеку передній невисокий чолов’яга у кожусі і насунутій майже на самі очі шапці–бирці. — Звідки й куди прямуєш?
— Хай це вас не цікавить, добродію… Де був, там уже немає. Куди прямую, там не ждуть! — відповів різко Арсен.
— О–о–о, який ти мудрий, парубче! І це ти так відповідаєш сотникові молдавського господаря? Сміливий! Тим більше закортіло мені познайомитися з тобою! — глузливо сказав передній, наближаючись, і раптом вигукнув: — Ба–ба–ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай мені баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустріч! Не сподівався!
Арсен упізнав Свирида Многогрішного і здригнувся: ця зустріч не обіцяла йому нічого втішного.
Тим часом вершники — це були, судячи по одягу, волохи — оточили Арсена, і він опинився в кільці, віч–на–віч зі своїм давнім ворогом.
Многогрішний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рідкі пасма сивіючого волосся. На його обличчі розпливлася радісно–хижа усмішка.
— Ось коли пташка впіймалася! — вигукнув, потираючи руки. — Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потішуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене і затанцюєш, і заспіваєш, і заплачеш, коли взую в червоні сап’янці! Ха–ха–ха!..
Сміх Многогрішного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав.
— Чого мовчиш? Заціпило від страху?
— А я тебе не боюся, дядьку Свириде…
— Чому б
