Марія Стюарт - Стефан Цвейг

Північ давно вже минула, коли Марія Стюарт лягає в ліжко. Все, що треба було зробити в житті, вона зробила. Душа лише на кілька годин ще мала право гостинності в змученому тілі. В кутку кімнати стоять навколішки й моляться німими вустами служниці: вони не хочуть турбувати заснулу. Але Марія Стюарт не спить. Із розплющеними очима вона дивиться у велику ніч, і тільки членам свого тіла дає трохи спочити, щоб завтра вранці вона випростана і з душевною силою могла постати перед ще сильнішою смертю.

Марія Стюарт одягалася для багатьох свят, для коронування і хрещення, для весілля і лицарських турнірів, для подорожей, війни та полювання, для аудієнцій, балів і турнірів, завжди вбиралася в пишноту, знаючи про силу, яку поширює на землі краса. Але ні з якої нагоди не одягалася так ретельно, як для найвеличнішої години своєї долі: для смерті. Доти цілі дні та тижні вона була змушена уявляти собі найгідніший ритуал умирання і ретельно вибирала кожну деталь. Річ за річчю переглянула свій гардероб відповідно до найгіднішого етикету для цієї ще ніколи не пережитої нагоди: здається, ніби вона хотіла і як жінка дати в останньому марнославстві взірець на всі часи, як довершено йде королева навіть на ешафот. Дві години, від шостої до восьмої години ранку, одягали її служниці. Не як злиденна грішниця, що тремтить у поганенькому вбранні, хоче Марія Стюарт по­стати перед колодою; святковий, урочистий одяг обирає вона для свого останнього виходу, свій найповажніший і найкращий: із темно-коричневого оксамиту, оторочений соболиним хутром, із високо піднятим білим коміром і спадними рукавами. Чорна шовкова мантія огорнула ту дивовижну пишноту, а важкий шлейф так довго тягнеться позаду, що гофмейстер Мелвілл мусить шанобливо нести його. Біла жалобна вдовина вуаль спадає від тім’я аж до землі, вишукані наплічники і чотки з самоцвітів заміняють усі земні прикраси, черевики з білого марокену нададуть крокам безшумності серед тиші чекання, коли вона йтиме на ешафот. Королева власноруч пошукала в скрині й дістала хусточку, якою їй мали зав’язати очі: тонесеньку, мов павутиння, річ із найтоншого батисту з золотою бахромою, певне, вона сама вишивала її. Кожну пряжку на одязі дібрано не випадково, кож­ну дрібницю просто-таки гармонійно узгоджено з тим, що чекало її, ретельно продумано навіть обставину, що перед колодою їй доведеться зняти ту похмуру пишноту на очах у чужих чоловіків. Для тієї останньої кривавої хвилини Марія Стюарт підготувала червоно-криваву спідню білизну і вогненно-червоні довгі рукавички, щоб, коли сокира вдарить їй у потилицю, кров, що бризне, не дуже вирізнялася на тлі одягу. Ще ніколи жодна засуджена жінка не вдягалася на смерть із таким мистецьким смаком і такою величністю.

О восьмій годині ранку постукали в двері. Марія Стюарт не відповідає, вона ще стоїть перед молитовною лавкою і читає вголос молитви за вмирущу. Тільки доказавши молитву, підвелася й відчинила двері після другого стукоту. Зайшов шериф із білим жезлом у руці — невдовзі його зламають — і, низько вклонившись, шанобливо проказав: «Мадам, лорди чекають вас і послали мене до вас». — «Ходімо», — відповіла Марія Стюарт. Вона приготувалася.

Тепер починається остання путь. Підтримувана слугами з обох боків, Марія Стюарт повільно ступає хворими, ревматичними ногами. Вона тричі захистилася зброєю віри, щоб ніякий напад страху не похитнув її; на шиї в неї висить золоте розп’яття, з пояса звисають чотки з самоцвітів, у руці вона несе побожний меч — хрест зі слонової кості: світ пови­нен бачити, як гине королева в католицькій вірі й за католицьку віру. Мають забути, які провини й дурниці обтяжували її молодість і що її ведуть до ката як співучасницю запланованого вбивства: на всю прийдешність вона хоче показати, що гине як мучениця католицької віри, як жертва її ворогів-єретиків.

Тільки до дверей, як продумано й ухвалено, Марію Стюарт проводжають і підтримують слуги. Адже не повинно виникнути враження, ніби вони беруть участь у ненависній дії й самі ведуть свою володарку на ешафот. Тільки у власному просторі хочуть вони допомагати їй і служити і не хочуть бути помічниками під час її жорстокої смерті. Від дверей аж до підніжжя сходів Марію Стюарт мають уже підтримувати двоє підлеглих Еймієса Політа: тільки вороги, противники повинні брати участь у злочині, в тому, щоб вести на ешафот помазану королеву. Внизу, на нижній сходинці сходів, перед входом у велику залу, де має відбутися страта, гофмейстер Ендрю Мелвілл стає навколішки, саме йому як шотланд­сько­му дворянинові припадає завдання принести синові Марії Стюарт звістку про виконану страту. Королева підводить його з колін і обіймає. Їй бажана присутність цього вірного свідка, що може тільки зміцнити її твердість, якої вона присягнула дотримуватися. Коли Мелвілл каже: «Для мене це буде найтяжче завдання в моєму житті: повідомити, що моя шанована королева і володарка мертва», вона відповідає: «Ти повинен радше радіти, що я дійшла краю своїх мук. Принеси лише звістку, що я померла вірна своїй релігії, як щира католичка, справжня шотландка, справжня принцеса. Нехай Господь простить тим, хто жадав моєї смерті. І скажи моєму синові, що я ніколи не зробила нічого, що могло б завдати йому шкоди і ніколи не віддавала наше суверенне право».

Після цих слів Марія Стюарт звернулася до графів Шрузбері та Кента і просить, щоб і жінки її почту мали змогу бути присутні під час страти. Граф Кент заперечує: жінки плачем і криком можуть спричинити неспокій і, можливо, навіть заворушення, коли занурять хусточки в кров королеви. Але Марія Стюарт наполягає на своїй останній волі: «Даю вам своє слово, — запевняє вона, — що вони такого не вчинять, і я певна, що ваша володарка не відмовила б іншій королеві мати коло себе в останню мить своїх дам для підтримки. Вона аж ніяк не могла б дати такий суворий наказ. Навіть якби я мала нижчий статус, вона б дозволила це, а я ж її найближча родичка, я від крові Генріха VII, королева-вдова Франції і помазана королева Шотландії».

Обидва графи радяться і зрештою погодилися, що Марію Стюарт можуть провести четверо її слуг і дві дами. Цього Марії Стюарт досить. У супроводі цих добірних і найвірніших слуг