Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде
— А ти не знаєш, чому вона не приїхала разом з ним? Невже ж не банно їй за Буковиною?
— Мертві не банують…
— Що ти говориш?!
— Галинка, буде в січні три роки, як померла…
— Але ж Орест казав мамі, що їй ще ніколи так…
— Він казав правду. Мертвим не болить…
Климентина звільняється з його цупких рук.
«Це страшне… Галинки нема і ніколи більше не буде… ніколи… якби це в моїх силах, то я з усіх мов світу з усіх словників викинула б два слова «ніколи» і «запізно»… Галинки вже нема, а я є… але в мене діти… Славочці щойно третій рочок, а Дарка… що Дарка? А може, вона тепер найбільше потребує мами… дурне… на всіх етапах життя потрібна людині мама…»
— А що було Галинці?
— Орест не сказав. Нібито останнім часом сильно банувала за Буковиною… Heimweh[22].
«Тут щось не так… або Орест не сказав йому правди до кінця… туга за рідними сторонами може прискорити смерть, але щоб стати її єдиною причиною… Поки що людина не керує своєю смертю… Я б на місці Миколи не могла так довго затаювати цю страшну вістку… — зовні ніби й не пізнати по ньому… Дарка теж така… «Геймвег»?.. це не могла бути єдина причина… скільки-то старих самотніх людей теж хочуть померти… вимолюють смерть у бога… виглядають як найдорожчу гостю… а вона приходить, коли їй заманеться».
— А власне, чим ще хворіла Галинка, крім ностальгії?
— Орест казав, щось з печінкою, але Галинка, так принаймні він говорив, не хотіла ніяких ліків. Ні аптечних, ні домашніх…
Микола повертається до жінки і обіруч втискає її в подушки. Потрібна йому в цій хвилині її безпосередня близькість… Хоче сховати лице в неї на грудях. Адже груди — це передусім мама. Місце безпечного сховку, фортеця перед всіми знегодами життя.
— Я не маю чим дихати… відхили голову…
— Ти завважила, який Орест нервовий?
— Ага, мама теж запримітила…
— О, і мама помітила…
— Ну й що?
— Я ніби про те, що не можна всього, що він говорив, брати за чисту монету…
— А він нічого такого не говорив… Принаймі мені й мамі. Хіба що тобі…
Микола не відзивається.
«Хай буде й так… помовчимо трохи… ми й так на похороні, а не на весіллі».
— Він говорив, але я не вірю цьому… Аж ніяково повторювати…
— Перед ким ніяково? Перед шлюбною жінкою?
— Ти жартуєш, а то поважна річ… Він казав, але це, певно, його фантазії…
— Які фантазії?
— Він казав… мені, слово честі, аж ніяково повторювати, — він казав, ніби Галинка все життя…
«Добре, що хоч в останню хвилину я стримався і не повторив за ним дослівно: була в мене «закохана», «пам'ятала мене…»
— Ти хочеш сказати, — була закохана в тебе?
— Я нічого не хочу. То Орест казав…
— Все це байка, — впевнено стверджує Миколина дружина. — Або… може бути й таке, що ти його не так зрозумів. Бо то ніби як? Виходило б, що вона з любові до тебе пішла з цього світу? Байка це все… Або в нього не всі дома…
«А я на твоєму місці, жіночко, не був би аж таким упевненим…»
— Я хотіла, Кольцю, щоб ти зрозумів мене, як треба…
«Жінко… жінко… тебе я розумію, але ти не розумієш… не хочеш чи не годна мене зрозуміти… а може, Миколі Поповичу було б приємно… а може, йому навіть хочеться, щоб його жінці здавалося, ніби його ще хтось любить, крім тебе…»
— Ти не ображайся, Микольцю…
— Я? Ні… Та ніби й чого?
— Я не сказала, що в тебе не можна було закохатися. Найкращий доказ — твоя «жертва», але я про те, що, якби Галинка щось почувала до тебе, то я знала б…
— Інтуїція?
— Ні… ні.. Вона була б мені сама призналася. Між мною і Галинкою, ти ж знаєш, були такі стосунки, що вона не втаїла б навіть цього. Даю собі голову відрубати…
Миколі плутаються в пам'яті самі слова без мелодії: «Товаришка з товаришкою товаришувала… товаришка товаришці правди не сказала…»
— Ти щось сказав?
— Ні, нічого, припленталась мені на думку одна співанка…
— Цікавий ти чоловік, Миколо…
— Я б такого не сказав про себе…
Лежать поруч, а їх мислі, як і тіла, поволі віддаляються від себе.
— Я хотіла б тебе ще спитати: ти знав, що Галинка закохана в тебе?
— У таких речах, люба, ніколи не можна бути абсолютно впевненим. Навіть коли і є деякі ознаки… Мені, наприклад, один час здавалося, що ти мене трішки ревнуєш до Галинки… Правда, смішно?
— Зовсім не смішно… Бо воно таки так було. Зрештою, я тобі призналася в цьому зараз по шлюбі, невже ж ти забув?
— Знаєш, я міг і забути… Бо я тоді мав тільки одне на думці: як би скоріш повечеряти й піти до спальні.
— А мені чомусь спокою не давало те, що ви з Галинкою жили під одним дахом і відділяли вас тільки вузеньки сіни.
— Але ж на Галинчиній половині жила баба з онукою.
— Так, але долівка була
