Великі сподівання - Чарльз Діккенс

докази,- я вже тоді запримітив, як тяжко провина падає на мене і як легенько на нього. Коли ж свідків стали допитувати, бачу, щоразу так виходить, наче я головний винуватець і кожен ладен у цьому присягти - наче й гроші саме мені платили щоразу, наче я усе це закрутив і зиск увесь мені йшов. Але коли Компесонів адвокат виступив, то вже я до кінця зрозумів їхню механіку, бо він так повів: «Мілорди й джентльмени, ось перед вами поряд стоять двоє чоловік, і ви й самі бачите, як різко вони відмінні. Один, молодщий, одержав добре виховання, з ним і розмова буде відповідна; другий, старший, ніякого не мав виховання, то з ним і розмова інакша; один, молодший, ні до чого такого не причетний, хіба що зрідка, та й то це лише підозра; другого, старшого, багато разів застукували на гарячому, і щоразу провина його була незаперечна. То чи ж можна сумніватися, коли в кого ще є сумнів, хто з них винний, а хто ні,- а якщо обидва винні, то хто з них винен набагато більше?» Таке ото. А коли дійшло до нашого минулого, то ж хто як не Компесон і у школі вчився, і його товариші шкільні посад високих доскочили, і по всяких таких [347] клубах та товариствах його бачено, і жоден свідок нічого' поганого про нього не чув? І хто ж, як не я, був уже| й суджений, і знаний в усіх в'язницях та буцигарнях,; Англії? А коли дали нам останнє слозо,- то чи ж не Компесон як почав примилятися та прикладати раз у раз біленьку хусточку до очей, та ще й віршики приплітати у свою мову? А я що, я тільки й зміг сказати: «Джентльмени, цей чоловік поруч зі мною - пройдисвіт, якого світ не бачив!» А коли присяжні винесли вердикт, то чи ж не Компесонові вони просили пільгу дати, враховуючи його благородне виховання й поганий вплив на нього, і те, що він так спритно все перекинув на мене, а от для моєї душі у них не знайшлось іншого Л слова, як тільки: «Винен»? І коли я сказав Компесонові: «Ось тільки вийдемо відси - розтовчу тобі пику!», то чи ж не він, Компесон, став благати в судді захисту, і чи ж не до нього приставляють двох вартових - охороняти його від мене? І коли оголосили вирок, то чи ж не він одержав тільки сім років, а я цілих чотирнадцять, і чи ж не його ще й пошкодував суддя, бо він, мовляв, міг би всього в житті добитися, і чи ж не про мене сказав суддя, що я закоренілий злочинець і що через свою знавіснілу вдачу, мабуть, кінчу ще гіршим?

Провіса охопило страшенне збудження, але він стримав себе, разів два-три коротко зітхнув, проковтнув слину і, простягти до мене руку, заспокійливо сказав:

- Я не допущусь негодящих слів, мій хлопче!

Він так розпаленів, що мусив дістати хустинку й витерти собі обличчя, голову, шию і руки, перше ніж спромігся заговорити далі:

- Я сказав Компесонові, що розтовчу йому пику, і заприсяг - нехай господь мою розтовче, коли я не дотримаю слова. Ми опинились на тій самій тюрмі-баржі, але я довгий час не міг до нього дістатись, як не силувався. Та нарешті мені вдалося підступити до нього, і я зацідив його у вухо, щоб він обернувся й дав змогу як слід розтовкти йому пику, коли це мене схопили й кинули в карцер. Ну, а як хто бувалець, та вмів плавати й пірнати, то карцер на тій баржі був благенький. Я втік відтіля на берег і сховався серед могил, заздрячи мерцям, що вже всіх клопотів збулися, і оце ж тоді уперше побачив мого хлопчика!

Він кинув на мене пройнятий любов'ю погляд, від чого в мені знов прокинулась відраза, хоч і як щиро я жалів його. [348]

- Зі слів мого хлопчика я здогадався, що Кошпесон теж ховається на болотах. Певне, він дав драпака зі страху переді мною, їй-бо, тільки не де йому було знати, що і я тут на березі! Я вистежив його. І розтовк йому пику. «А тепер,- кажу йому,- я прислужусь тобі й затягну назад у тюрму. А за себе мені малий клопіт». І якби на те пішло, я б його й сам плавом на баржу приволік, за волосся дотяг би, й без ніяких солдатів.

Звісно, йому й тут зробили потачку - благородного ж бо виховання! Він утік, мовляв, до нестями перестра-ханий, щоби я не вбив, тож і кара випала йому легенька. А мене забили в кайдани, знов судили й вислали довічно. Правда, я таки не довічно лишився там, мій хлопче і його товаришу, бо ось же я тут.

Він знову витерся хустинкою, а тоді звільна дістав пучку тютюну з кишені, вийняв люльку з петельки, звільна ж натоптав її й запалив.

- А він помер? - запитай я.

- Хто помер, мій хлопче?

- Компесон.

- Я тільки одне знаю: як він живий, то сподівазться, що я помер. А я про нього відтоді більше й не чув.

Герберт тим часом щось написав олівцем на розгорненій книжці. Коли Провіс, покурюючи люльку, задумливо втупився у вогонь, Герберт тихенько підсунув книжку мені, і я прочитав:

«Брата міс Гевішем звали Артур. Компесон - це той, іцо вдавав її нареченого».

Я загорнув книжку, відклав набік і ледь помітно кивнув Гербертові. Але ми не сказали один одному ні слова, а тільки дивились на Провіса, що стояв біля вогню й попахкував люлькою.

Розділ 43

Чи варто задумуватись над тим, якою мірою мою неприязнь до Провіса спричинила Естелла? Чи ж варто затримуватись у дорозі, щоб порівняти, в якому стані я був тоді, коли силкувався змити з себе тюремний бруд, готуючись зустріти її на поштовій станції, і в якому стані я був тепер, коли вражено думав про прірву, що відділяє гордовиту й вродливу Естеллу від переховуваного [349] у мене засланця? Дорога через це не вирівняється, і кінець її не стане радіснішим, і ані йому від цього не полегшає, ані моя провина не зменшиться.

Провісова розповідь розбурхала нові страхи у моїй душі, чи то пак вони вже були в мені, тільки тепер набрали чіткішої форми. Якщо Компесон живий і довідається про повернення Провіса, то можна й не сумніватися, до чого це призведе. Ніхто краще за мене не знав,