Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Дивна річ! Яке все це раптом стало мертве…

У сумочці Мариль знайшов паспорт і поліційну посвідку з Франк-фурта-на-Одері. Він підніс папери до світла.

— Катарина Гіршфельд, уроджена Бринкман, із Мюнстера, народження сімнадцятого березня тисяча дев’ятсот першого року…

Підійшовши до ліжка, він глянув на небіжчицю. Біляве волосся, вузьке, з різкими рисами вестфальське обличчя…

— Катарина Бринкман, у заміжжі Гіршфельд…

Мариль знову заглянув у паспорт.

— Дійсний ще три роки, — пробурмотів він. — Три роки для когось іншого. Щоб поховати її, досить і посвідки.

Сховавши папери в кишеню, він сказав Кернові:

— Усе це я владнаю. І свічку добуду. Слухайте… може, слід комусь посидіти тут? Я знаю, все це пусте, але в мене таке відчуття… ну, що не годиться лишати її саму.

— Я побуду біля неї, — сказала Рут.

— Я теж, — додав Керн.

— Гаразд. Тоді я прийду пізніше, зміню вас.

Місяць побілів. Над землею висіла ніч, широка, темно-синя. Вона дихала у вікно запахом землі й квітів.

Керн стояв із Рут біля вікна. Йому здавалось, ніби він був далеко-далеко й оце повернувся. У ньому ще тупо тремтів страх, збуджений зойками породіллі, корчами її скривавленого тіла. Він чув тихий віддих дівчини, що стояла поруч, бачив її лагідні, юні уста. І йому нараз ясно стало, що й вона причетна до цієї похмурої таємниці, яка обіймає кохання крижаним кільцем жаху, він збагнув, що й ніч причетна до цього, й сутінь, і важкий дух землі, й солодкий голос скрипки над дахами; він знав, що, обернувшись, у миготливому світлі свічки побачить бліду маску померлої, і тим живіше відчував він тепло своєї крові, що трепетом проймало його, тягнучи до іншого тепла, тільки до тепла й ні до чого більше…

Ніби чиясь чужа рука взяла його за руку й поклала її на тугі, молоді плечі дівчини.

7

Мариль сидів за столом на цементовій терасі готелю, обмахуючись газетою. Перед ним лежало кілька книжок.

— Ідіть сюди, Керне! — гукнув він. — Наближається вечір. У такий час звірі шукають самотності, а люди — товариства. Як там ваш дозвіл на проживання?

— Ще тиждень… — Керн сів до нього.

— Тиждень у в’язниці — це дуже багато. На волі — дуже мало. — Мариль позгортав свої книжки. — Еміграція навчає! Ось я на старості літ надумав вивчити французьку й англійську.

— А мені часом уже несила чути слово «емігрант», — понуро сказав Керн.

Мариль засміявся.

— Дурниці! Ви потрапили в якнайвишуканіше товариство. Дайте був емігрантом. Шиллерові теж доводилось п’яти салом мастити. І Гейне, і Вікторові Гюго. Це вам лише кілька прикладів. Он гляньте на небо: наш блідолиций Місяць — це теж емігрант Землі. Та й сама матінка Земля — давня емігрантка Сонця. — Він підморгнув Кернові. — Правда, може, краще було б, якби вона зовсім не емігрувала й ми ще кружляли там розжареним газом. Ви згодні зі мною?

— Ні.

— Правильно. — Мариль знову почав обмахуватись газетою. — А знаєте, що я оце читав?

— Що дощ не йде з вини євреїв.

— Ні.

— Що справжньому чоловікові для повноти щастя необхідний осколок снаряда в живіт.

— Теж ні.

— Буцім усі євреї — більшовики саме тому, що вони так жадібно нагромаджують багатство.

— Непогано! Давайте далі.

— Що Христос був арієць. Нешлюбний син римського легіоне — ра-германця.

Мариль зареготав.

— Ні, не вгадаєте. Шлюбні оголошення. Ось послухайте: «Де той милий, симпатичний чоловік, що зробить мене щасливою? Відповідна дівчина, з ніжним, щирим, благородним серцем, залюблена в усе добре й прекрасне, досконало обізнана з готельним господарством, шукає споріднену душу віком од тридцяти п’яти до сорока років, з належним достатком…» — Він підняв очі від газети. — Од тридцяти п’яти до сорока років! Сорок один рік — уже виключено. От де віра, скажіть? Або ось: «Де знайду я тебе, моя паро? Глибока, оптимістична натура, леді й домовита господиня, з не розбитими об мур буденщини пориваннями, наділена темпераментом, душевною красою й почуттям товариськості, бажає вийти за добре забезпеченого джентльмена з нахилом до мистецтва та спорту і водночас симпатичного хлопчину…» Знаменито, правда? Або ще: «Духовно самотній п’ятдесятирічний чоловік, чутлива натура, на вигляд молодший, круглий сирота…» — Мариль опустив газету. — Круглий сирота! У п’ятдесят років! Що за бідолашне створіння, цей сентиментальний перестарок! Ось подивіться, друже, — він простяг Кернові газету. — Дві сторінки. Щотижня цілих дві сторінки, в одній лише цій газеті! Погляньте на самі заголовки! Аж рябіє: «щирість», «вірність», «любов», «приязнь», «дружба»… Рай, та й годі! Едемський саду пустелі політики. Як це підбадьорює! Бачиш, що й у наш паскудний час є ще хороші люди. Такі речі зміцнюють волю до життя! — Він жбурнув газету на стіл. — Колись, чого доброго, ще й таке вичитаєш: «Комендант концтабору, глибока натура, з ніжним серцем…»

— А вони, певно, саме так про себе й думають, — докинув Керн.

— Безперечно! Що люди примітивніші, то кращої вони про себе думки. Це видно хоча б з отаких-от оголошень. І в цьому, — Мариль в’їдливо всміхнувся, — їхня пробивна сила! У сліпому переконанні! Сумніви й терпимість — властивості інтелігента. Його довічне прокляття. Сизифів камінь. Це, по-моему, один із найглибших образів у всій людській творчості.

— Пане Керн, там вас хтось питає! — збуджено гукнув зненацька прибігши на терасу помічник кельнера. — Здається, не з поліції!

Керн підхопився зі стільця.

— Іду!

З першого погляду він не впізнав цього нужденного літнього чоловіка. Перед ним наче виникло нечітке, розмите зображення на матовому склі фотоапарата, яке помалу ставало різкіше, набувало знайомих рис.

— Це ти, батьку! — нарешті вимовив з глибоким ляком Керн.

— Я,Людвігу…

Старий Керн витер піт із чола й додав, кволо всміхаючись:

— Жарко…

— Ще й дуже. Ходімо, тут є кімната з роялем, там трохи прохолодніше.

Щойно вони посідали, як Керн знову піднявся — принести батькові зельтерської з лимоном. Хвилювання його не вщухало.

— Давненько ж ми не бачились, тату, — несміло сказав він, повернувшись.

Старий Керн кивнув.

— Тобі дозволять тут лишитися, Людвігу?

— Навряд. Ти ж сам знаєш. Нарікати на них не можна, на два тижні дозвіл дали, та ще, може, продовжать на два-три дні, але далі нічого не вийде.

— Думаєш залишитися нелегально?

— Ні, тату. Нас тут уже забагато. Я цього не знав. Постараюся пробратись назад до Відня. Там легше переховуватись. А що ти поробляєш?

— Я хворів, Людвігу. Грип. Оце тільки днів зо три як на ноги звівся.

— А, он що… — Керн відчув полегкість. — Отже, хворів… Чи