Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

би не було минуле, воно завжди приваблює інтимністю знаних лише тобі деталей, спогадами про зниклі вже реалії часу, якими можна ділитися з однолітками й відчувати спільність, недоступну ні старшим, ні молодшим за тебе. З майбутнім усе зовсім навпаки, особливо з приємним майбутнім. Коли довго чекати якоїсь радісної події чи здійснення якогось бажання, то відразу потрібно готуватися до розчарування, бо саме очікування, як відомо, завжди приємніше від того, чого чекаєш. Очікування майбутнього чимось схоже на момент прийняття важливого рішення, коли, з одного боку, усвідомлюєш власну привілейованість і можливість самостійно вирішувати власну долю, а з іншого боку, не можеш поворухнутися від панічного страху, пов'язаного із занадто великою відповідальністю, що до неї зобов'язує свобода прийняття рішень. Коли знайомі намагалися жаліти Лілю й звинувачувати в безглуздій жорстокості біологічного батька її дитини, вона не знала, як пояснити їм, що шкодувати насправді потрібно його. Адже людина, яка приймає рішення, розплачується за нього набагато жорстокіше, ніж та людина, за яку все вирішують. У ролі жертви боляче лише раз, достатньо знайти в собі сили подолати прикрість й образу, і потім життя повертається до звичайних і приємних речей. Зовсім по-іншому все відбувається у протилежній ролі, коли спершу потрібно пережити довгий період болючих сумнівів, далі докорів сумління, а потім ще і зневаги оточення. А якщо за цей час стосунки її колишнього коханого з його теперішньою коханою охололи, що нескладно припустити, то до всього цього малоприємного букета додається ще й розчарування. Ні, зовсім не Лілю потрібно було жаліти в цій ситуації. Їй подобалося власне минуле, і вона часто з обережністю перебирала в пам'яті епізоди з нього, які давали їй утіху й можливість принаймні в уяві вирватись із безнадійної повторюваності буднів і побачити, що серед цієї монотонності часом залишаються непоміченими речі, про які згодом хочеться згадати, навіть якщо час і вибірковість пам'яті й видозмінюють їх до невпізнаваності. І не має значення, наскільки приємними є ці спогади, — вони в кожному разі є тільки в одному примірнику, і навіть найкраща шкільна подруга, з якою ви завжди сиділи за одною партою, пригадуватиме щось інше, по-іншому, або взагалі не пригадуватиме.

Як от, наприклад, із рожевою блузкою. Коли Ліля востаннє бачилася з чоловіком, що міг би стати батьком її тоді ще не народженої дитини, він прийшов із жінкою, з якою тепер збирався жити. І на цій жінці була рожева блузка. Точнісінько така сама, як та, що колись невідомо звідки з'явилася на Лілиній шкільній парті і яку вона згодом викинула в смітник. Тільки більша на кілька розмірів і з плямами поту попід пахвами. Побачивши це, Ліля розсміялася і зрозуміла, що їм немає про що розмовляти.

Настя і листя

Після того, як Ліля закінчила навчання й повернулася до рідного міста, вони жили втрьох з Дариною і Настею, донькою Лілі. Улюбленою розвагою Насті було спостерігати за листям на деревах. Ніщо не тішило її так, як осіннє опадання листя: вона народилася влітку, тому почала свої спостереження саме з опадання, потім усю зиму вона розпачливо показувала на голі гілки й починала плакати, а весною знову страшенно тішилася появі зелених листочків і цвітінню дерев, за яким спостерігала з не меншим захопленням. «Листя» було першим словом, яке Настя навчилася вимовляти, і Дарина, яка гуляла з малою в той момент, навіть трохи повагалася, чи не означає це по-дитячому спотворене «Настя».

— Листя, — упевнено й чітко повторила мала, і сумніви зникли.

Відтоді як з'явилася Настя, у Дарини раптом вивільнилося багато часу. Вона продовжувала працювати, але тепер уже тільки на півставки, щоб більше часу проводити вдома й гуляти з малою. Їй було трохи дивно почувати себе у ролі бабці, тому вона уникала слова «онука», а Настя називала її Дариною. Прогулянки стали дуже важливим елементом існування Дарини — вона ні за що не погодилася б відмовитися від них і повернутися знову до того забіганого, зосередженого на дурницях і побуті ритму, у якому жила досі.

Спершу вона гуляла у їхньому мікрорайоні, який складався із висотних «спальних» будинків, панельних або цегляних, різниця у якості між якими була невеликою, — тут на кожному кроці стояли понурі цілодобові кіоски з вибитими шибами та товарами першої необхідності, чільне місце серед яких займав, ясна річ, алкоголь. Іншим важливим елементом архітектурного ландшафту були продуктові базари, чомусь аж п'ять, і всі п'ять поширювали довкола себе нестерпний сморід, мабуть, тому, що платні туалети довкола не користувалися серед працівників особливим попитом. Біля кожного продуктового ринку обов’язково ліпилися одна до одної розкладачки секонд-гендів, на яких Дарина любила шукати одяг для них із Лілею та Насті. Були в цьому районі і дитячі майданчики, на яких вперто бавилися діти, хоча і важко було збагнути, що саме їх туди приваблювало — розламані гойдалки, розкидані там і сям дохлі миші чи пісочниці без піску: навіть якщо хтось із батьків не витримував і привозив самоскид піску, насипавши його великою горою посеред майданчика, то вже через два-три дні з цієї гори все одно залишалася жалюгідна купка, — все решта безслідно зникало.

Колеса дитячого візочка застрягали поміж нерівними бетонними плитами тротуару, провалювались у глибокі ями на асфальті та буксували в болоті неасфальтованих стежок. І десь приблизно через місяць Дарина відчула, що більше не може щодня спостерігати за стрімким множенням сателітарних тарілок на балконах, стрімкішим за яке було лише зростання куп сміття, накиданого довкола помаранчевого кольору контейнерів, які зрідка вивозили комунальні служби. Кілька разів на день вміст цих контейнерів старанно екзаменувався місцевими бомжами, кількість і респектабельний зовнішній вигляд яких (ті самі секонд-генди) спонукав до припущення, що між ними були не лише бомжі, а й якась специфічна богемна публіка, якій порпатися по смітниках видавалося рентабельнішим, ніж заробляти на життя.

І тоді Дарина почала виїздити до центру, брала з собою в термосі їжу для Насті й проводила майже цілі дні на вузьких вуличках середмістя. Вона завжди мріяла жити в котромусь із таких будинків, де ще функціонують австрійські водотяги, на підвіконнях під’їздів стоять вазони, а стіни сходової клітки оточені старезними матовими дзеркалами у масивних бронзових рамах. Але на таке помешкання їй ніколи б не вистачило