Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Останній лист від Кави був із заміткою, що коли не поладнає довгу, то це потягне кошта процесу і покривджені звернуться до військової влади.

— Деградація або перенесення до іншого полку, — сказав він сам до себе, прочитавши гострого листа.

Юліян звернувся з пригадкою та проханням до колишніх товаришів-богословів, тепер уже на посадах, щоб сплатили йому позички, якими він ставав їм у пригоді, але кожний відповів відмовно. Кожному з них велося «сорокато», майже всі з них були вже подружені і, якби змовились, радили йому женитися з якоюсь багачкою, щоб побити все лихо нараз. До родини він не звертався за поміччю, бо не звик до цього від наймолодших літ.

«Честь, честь, честь!» — говорив він собі і кривив зневажливо уста над самим собою. Виринули перед ним усякі можливости: стрілити собі в лоб, відбути військову кару потайки, виїхати. Чи просити в кого поруки? Товариші радили йому оженитися з одною багачкою, про яку було відомо, що була йому прихильна, а батько її був також військовий. Тоді думав про ту, яка зближалася до нього з добротою і покорою, мов просила прощення за віроломство Еви. Він протиставляв їй недовір’я чужинця і жорстокість мужчини, даючи їй виразно пізнати, що бачить у ній лише представницю ворожої йому народности. Тоді вона відступила в тінь. Та чим більше вона відходила від нього, замикалася в собі, тим більше тягнуло його до її чистого характеру. Він відчув її силу над собою від тої пам’ятної хвилини, коли перебравши шклянку з її рук, опустив її на землю. Подружжя з багатою байдужою йому дівчиною, яку раяли йому товариші, відкидав як неморальне. Але чи Альбінський видасть Дору за військового, ще й за українця?

Рішився поїхати до мами і сестри на Різдво, може, це вже його останні свята…

*

Мати відгадала по його сумнім вигляді, що в його душі криється щось неясне для неї, і він мусів виявити причину свого розстроєння — матеріальні клопоти. Оксана, довідавшись від нього правди, піддавала думку затягнути довг в Альбінського, який позичає гроші на високі, майже лихварські відсотки.

— Дай спокій, сестричко, це такі неприступні і зарозумілі пани, що гадають: лавки і стільці повинні перед ними кланятися.

Хотіла йому допомогти своєю радою і пані Рибко.

Він любив ту єдину сестру свого батька, повну поваги і діяльности, хоч і сумного, допитливого погляду, що нагадував йому батька, — і пішов до неї.

— Що ти хочеш робити, Юліяне? — спитала, не спускаючи з нього ока, мов сторожила над ним.

Він оповів коротко про свій стан і свої плани.

— Прикро мені, що тобі одробина горя так спараліжувала руки. Та коли не знайдеш собі помочі, то я тобі її роздобуду. Я звернуся до Альбінського за позичкою.

Він витріщив очі, наче не вірив своїм вухам.

— Бійтеся Бога, тето! Я не хочу цього, краще вже поїду до Америки і буду там працювати, як найтемніший селянин. Не допущу, щоб ви перед тим чоловіком так понижалися.

— Як хочеш, — відповіла вона. — Це твоя річ, не моя. Я буду старатися деінде. Ще є люди, що знали мого батька і мого чоловіка.

— Але будьте обережні, тето, це все тайна. Чим більше офіцер терпить, тим менше повинні про це люди знати.

*

По Святій вечері Оксана підійшла ще раз до ялинки і почала гасити деякі свічечки, що догоряли, щоб причепити інші. Вона усміхалася вдоволено до себе. Юліян у своїй кімнаті засів спокійно за часописи.

Нараз почули вони в сінях знаний голос і коляду «Бог предвічний…».

— Дора! — кликнула Оксана врадувано і кинулась до дверей.

Дора прийшла з дарунками та різдвяними побажаннями і, здавалося, що з нею враз увійшов інший світ до хати. Скинула футро та шапочку, передаючи їх Юліянові.

Юліян сів напроти неї і докидав дотепні слова до розмови між гостею, Оксаною і матір’ю, як це робив не раз, щоб закрити свій поганий настрій. Коли на мить поринав у свої думи, як тільки хто розсміявся, він наче прокидався і брав наново живу участь у розмові.

— Тета Цілля, — оповідала Дора, — дістала від свого чоловіка грошовий дарунок на подорож до Швейцарії або Мерану[128]. Лікар радить їй виїхати туди рятувати здоров’я.

— Сама поїде? — спитала пані Цезаревич.

— Може, з дідунем, тетою Захарій або і…

— Вами? — вмішався Юліян.

— Може, і зі мною, — відповіла непевно Дора, — але я воліла би залишитися з тетою Олею.

— Доро! — майже кликнула здивована Оксана. — Як же так можна зрікатися такої нагоди!

— В мене є про це власна думка. Я здорова й молода і Швейцарія із своєю красою так скоро не западеться… Хто знає, чи мені було б там тепер мило і любо. Тета Оля каже розумно: «Ховай гріш, а прийде час, то ще не одно гарне побачиш». Наша Швейцарія над Дніпром[129]! Туди я хотіла б поїхати!

Оксана перебила їй.

— Але чи дідуньо згодиться, щоб ви залишились дома?

— Це не від дідуня залежить, а від мого тестя, який оплачує цю подорож. Він так само любить мене, як і колись…

Юліян встав незамітно і підійшов до одного з вікон, а Дора сіла за фортепіян і проспівала коляду. Юліянові здавалося, що коли вона підняла очі й їх погляди стрінулися, в її розпромінених очах блистіли сльози зворушення.

Коли прийшов час іти до хати, Юліян сказав:

— Я вас проведу.

— Ви все трудитеся, а то я й сама збігла б.

Увійшли в каштанову алею, вечір був чудовий. Повітря спокійне, майже у безгомінній тиші земля лежала вкрита снігом під небом, засіяним зірками. На горах виднілися хатки з-поміж каштанів, і світла тонули у вечірній імлі. Юліян і Дора йшли без слова попліч, нерівним кроком, то майже дотикаючися ліктями, то знову, перелякані, відсувалися одне від одного. Він скинув шапку, проїхав рукою по чолі і за хвилину пристав.

— Пані Вальде, — вимовив несподівано.

— Пане надпоручнику?

— Пані Доро!

Вона гляділа на нього, як говорив, слухала, а сама тільки мовчки притакувала головою. Він говорив небагато, не бурхливо, лиш слово по словечку, стримано, наче в його горлі опирався голос, начеб хотів відразу сказати все одним словом або одним великим почуванням. Її голова була оперта хвилину на його рамени та її уста питали:

— Я могла б вам помогти…

— Як? Ви би… ти хотіла б… Доро?

— Хочу! — сказала вона і піднесла хустинку до очей. — Якби ти знав!..

— Не