Хмари - І. С. Нечуй-Левицький
- Вечір добрий, пане господарю! Не ждав, не сподівавсь? А ми й тут! Чи ви раді, чи не раді гостеві, а ми вже й тут! - говорив і сміявсь Кованько.
- Раді, раді! Просимо до чаю! Будь гостем в нашій господі! - просив Радюк. - А оце рекомендую тобі свою молоденьку жінку, хуторянку Ганну Іванівну Радючку.
- Чув, чув! Я все чую, бо мені бог таке чутке вушко дав зроду, - говорив Кованько, подаючи Галі руку, і здушив її за пальці так здорово, що вона трохи не крикнула й не підскочила.
- Я радий, дуже радий з вами познайомиться, - промовив Кованько.
- І я рада бачить і знати товаришів мого чоловіка. Сідайте ж в нас!
- "Щоб старости сідали", як приказують в Масюківці, - сказав Радюк.
- Ну, трохи ще рано дбать за старостів! Треба підождать, доки трохи виясниться, - сказав Кованько, привітавшись до Дуніна-Левченка.
Галя почервоніла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й поставила перед гостем.
- Та як в вас тут гарненько в кімнатах! І рушники на образах, та ще як гарно повишивані. Це, певно, ви, Ганно Іванівно, навезли з села. Як веселенько од їх в кімнаті! - говорив Кованько.
- Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, - обізвалась Галя.
- Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я міська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зілля, чи якесь зело? - сказав Кованько.
- Може, васильки, гвоздики та чорнобривці? - сказала Галя.
- Так, так! Васильки та якісь ґудзики, чи гвоздики. Я колись був на селі й заглядав в хати через поріг, то бачив за образами щось натикане таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не придививсь: чи пшениця, чи просо, чи морква, чи якісь будяки. Здається, стриміли там і будяки та якісь колючки, - говорив і реготавсь Кованько.
- Та то, певно, ви бачили за образами маковійове зілля: колючки - то сизі миколайки та петрові батоги, - сказала Галя.
- Певно, батоги, бо були довгі, аж теліпались по стіні, - говорив Кованько.
- Ну, ти вже справді наговорив три мішки гречаної вовни про свячене маковійове зілля. Ще добре, що тебе не чує наша сусіда, панія Висока. Вона б оце дала тобі джосу за свячене зілля та зело. Це ж для неї був би страшний лібералізм! - сказав Радюк.
- Я, сказати по правді, не тямлю смаку та поезії в цих свячених сільських зіллях та зелах та й поезії самого села, хоч і моя мати носить святить зілля на маковія, [91] - сказав Кованько.
- Бо в вас, городян, нема вже народної сільської поезії. В вас це все вже видихалось, - сказав Радюк. - Ви не тямите справжньої поезії села, хоч і посилаєте святить зілля на маковія; ви вже потроху втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозуміть дух сільської поезії, - сказав Радюк.
- Ви кажете, що не тямите поезії села, а я й сплю й бачу свою Масюківку. Приміла б, летіла туди оце таки зараз, і вже й не знаю, чи звикну я до вашого Києва, - сказала Галя.
- То тим, що ви зросли в селі, - говорив гість. - А я городянин з діда, й прадіда, й прапрадіда.
Кованько пив чай стакан за стаканом і тріскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, він добре виголодавсь.
Галя прикмітила це, догадалась, що він голодний, пішла в комірчину й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столі, припрошуючи гостей закусить. Потім винесла пляшку червоного вина й поставила на столі.
- Оцю сільську поезію я люблю і вважаю на неї більше, ніж на усяке поетичне зілля. Страх як люблю сільську шинку, печену в житньому коржі! Люблю, що вона пахне колендрою, - говорив Кованько, одкраявши здоровий шмат.
Він заходивсь уплітать шинку на весь рот, на всі свої здорові зуби. Шинка зникла в здоровому роті, неначе вій кидав її в вершу або в лантух. Білі здорові зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в роті. Щось животинне було примітне в його здоровому апетиті, в завзятій праці пащекою та щелепами. Здавалось, ніби то вовк наминав вівцю.
Од цікавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя; вона цікаво кмітила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та широкими губищами.
- Чи ви напитали собі яку службу, чи й досі козакуєте та бурлакуєте? - спитав в Кованька Дунін-Левченко.
- Шукаю і вже неначебто й напитав, - говорив Кованько, не перестаючи махать зубами. - Обридло тинятись без роботи.
- Чи добре ж місце напитав собі? - спитав Радюк.
- Авжеж добре! Я не шукаю місця внизу, а прямо зверху: або столоначальника, або якогось директора, чи предсідателя, щоб, бач, швидше потрапить в губернатори, - говорив Кованько й разом з тим і їв, і сміявсь.
- Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче місце, - сказав Радюк.
- Або таке місце, або ніякого! Я оце й молоду собі назнав. Візьму за нею прездоровий дім, пишно обставлений. На горищі стоїть казан з водою, а з казана вода проведена в крани і в пекарні, і в умивальні, і скрізь по дворі, і в станю, і в возовню, і в льох.
- Навіщо ж та вода в возовні та в льоху? - спитала Галя, сміючись.
- А щоб діжки та кадовби з варивом наливать! Хіба ж цього не потрібно?
- Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домі вода тече не з горища, а з долу, як по долині на мочарах на.Либеді, де в хатах вода тече з джерел, так що в хаті буває на долівці криниця, а в сінях ставок; ще там