Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський

і цілий кущ виткнувся з нижчого краю. Складалося чудне враження подорожі біля крейсера на острові з трави, і крейсер ставав ніби сам непорушним острівком, коли біля нього пливла земля і пливли трави. Я пізнавав усіх трьох в чудних і чудесних шматках плівки, що я проглянув. Проте її я відклав, мені вона не годилась, їй Сев сам колись дасть місце в своєму фільмові, посеред плавань корабля, якого творили ми гуртом.

Годинник невблаганно цокотів на стіні. Вже довге проміння вечора простяглося по кімнаті з сушильними барабанами. Лабораторія безлюдна. По одному, по двоє кінчали свої частки роботи лаборанти і бажали нам щасливо залишатися. Нарешті вся плівка лежить ліворуч від мене на столі, а крім мене, в кімнаті залишилось тільки троє: монтажниця, механік, що міг мені показати на малому екрані кожний шматок фільму, і шофер, який, поставивши машину у дворі перед вікнами лабораторії, зайшов пересидіти нудний час чекання. Його домівка була близько фабрики, але люди завше люблять бути щирими й запопадними там, де їм цього самим хочеться. Шофер мав відвезти мене з картиною до Будинку армії і флоту. Монтажниця хутко клеїла шматки плівки, клацала машиною, намотувала плівку на рулон і була люта, як тигр, якому дають їжу маленькими шматками. Я не встигав їй вибирати кадри. Годинник пробив дев'яту. Роботу майже закінчено. Маючи ще годину, я був цілковито забезпечений від помилок. Ми пішли до кімнати для переглядів, і механік швидко пустив апарата. Дивилося картину нас троє. Шофер сів біля монтажниці. «Пускати?» — запитав механік крізь віконечко. «Пускайте». Ми проглянули обидві частини — усі шістсот метрів. Коли засвітилося світло, я довго не вставав із місця. Я втомився. Мені самому стало дивно, що кілька годин тому була ще порожня плівка. Тепер на ній рухались тіні людей, і шматки подій були заховані від забуття.

За стіною годинник пробив пів на десяту. «Ви помалу крутили, здається?» — запитав я механіка. «Нормально, як завше». Я був стомлений до краю, в мені пов'яли всі м'язи. «Як вам сподобалося?» — промовив я до шофера й монтажниці. По тому, як вони разом обоє щось відповіли, я зрозумів, що вони нічого не бачили. У них були, очевидячки, інші справи, цікавіші за мою працю. І я на них зовсім не гнівався. Ми поїхали вдвох із шофером і повезли фільм.

Їхали ми дуже помалу. Чи то мені так лише здавалося, бо скрізь на вулицях нас хотіли зупинити сюрчки. Було зовсім темно, над Містом була прозора ніч. Південь почувався в бадьорому й п'янкому подихові вулиць і в яскравому блищанні зір. Платани й липи стояли нерухомо, і тротуари біля них тяглися рівними сірими смугами.

Будинок армії і флоту був декорований і освітлений. Ми приїхали за 15 хвилин до десятої. Я попросив шофера почекати і зайшов сам досередини. Мене зустрів адміністратор кінофабрики: «Вже?» — запитав він боязко. «Нате ось, тримайте, бо в мене болять руки». Я пройшов з адміністратором нагору до зали й заглянув за куліси, шукаючи кіномеханіка. Я зустрів комісара й міністра, що саме оглядали Будинок і його музеї. «Товаришу комісаре, — підійшов я, — доводжу до вашого відома, що той фільм, якого ми знімали, уже готовий і ви зараз побачите його, а в ньому — себе, пана міністра, його шановну дружину й доньку, крейсер «Ісмет» і все інше. Нашу техніку туркам показано», — додав я зовсім тихо. Комісар сліпучо осміхнувся. «Дякую», — сказав він, простягши мені руку. Я простяг комісарові свою, і ми поручкались. Потім я, як людина, що все зробила від неї бажане, повернувся і полетів східцями вниз, прямуючи до автомобіля. «Підвезіть мене до Професора», — попросив я. Ми поїхали. Та швидко мусили зупинитися, бо на дорозі в нас раптом з'явився Директор. «Зроблено?» — прокричав він, наближаючись до машини. Я помітив, що він випивши. Моя відповідь заспокоїла. Він сів до авто.

— Бачив капітана? — запитав він, коли ми знову рушили.

— Бачив.

— От сукин син. От анциболот болотяний. Триста шестов і паличка.

— Ти, може, знову пригадав, як ти на нього міни ставив? І денатурат глушив?

— То єрунда. Ти на командира подивись! Бачив капітана? Крейсер як крейсер, а отакий гнусний капітан. Та я його одним пальцем утоплю. Дуже образливо мені за покійних братішок — чорт зна, через кого загинули.

— Отакі саме й уміють командувати.

— А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир!

— І ти не можеш заспокоїтись?

— Віриш, убив він мене, цілий тиждень не спатиму.

Авто зупинилося біля будинку, де жив Професор, і я зійшов на землю, помахавши Директорові рукою. Я побачив, як останній переліз на сидіння до шофера, вже коли машина рушила.

Професор був удома. Він сидів біля столу і розглядав книжку. Подивився на мене поверх окулярів.

— Ви де це так довго барилися? Вже давно пора кінчати ваших турків.

— Та я оце тільки зараз віддав картину. Цілий день з нею морився.

— Знаю. Я знаю, що ви думаєте, а не тільки, що робите.

— Чекаю послухати.

— Про це потім. Я зараз нагрію вам на машинці чаю. В одного шахрая в лавці знайшов справжній чай. Китайський чай. Ви понюхайте, як пахне. Знаючи, що ви прийдете, я дістав варення з помаранчів. Можете і його понюхати.

— Ви мені скажіть краще, про що я думаю. Я не був уже у вас довгий час, та й ви, здається, крім фабрики, нікуди не ходили?

— Я вам покажу одну річ, яку я придбав для вас.

То був східний божок пожовклої слонової кості. Голий живіт його такий великий, що лягав йому на коліна. У руці він тримав лотос і посміхався радісно, лукаво, задоволено. Він називався богом хатнього достатку.

— Подаруйте його їй, — сказав Професор, — коли вона з Італії не привезла собі іншого.

Я остовпів, Професор читав у моєму мозкові, ніби в книзі.