Щиголь - Донна Тартт

увагу, коли дістав її з шафки, якою об’ємною та важкою вона мені здалась, а коли переніс її нагору й дістав із наволочки, то зрозумів чому. Безперечно, мозок у мене був скаламучений, коли я загортав її та обклеював стрічкою. Усі газети, якими я її обгорнув, переплетені надзвичайно довгою та міцною пакувальною стрічкою, здавалися належною осторогою, коли я був нашпигований наркотиком, але тепер у моїй кімнаті, у тверезому світлі полудня, складалося враження, що картина обмотана божевільним і/або бездомним — практично муміфікована, на ній було стільки стрічки, що вона більше не здавалася прямокутною; навіть кути були заокруглені. Я взяв найгостріший кухонний ніж із тих, які міг знайти, й почав зрізати один із кутів — спочатку обережно, боячись, щоб ніж не ковзнув і не пошкодив картину, а потім усе енергійніше й енергійніше. Але я дістався лише до половини глибини в три дюйми, коли почув, що прийшла Ксандра, поклав картину назад у наволочку й приліпив її до спинки ліжка, щоб знову зайнятися нею, коли вони підуть кудись удвох і будуть відсутні протягом певного часу.

Борис пообіцяв мені, що ми використаємо дві порції кислоти, як тільки його розум повернеться до нормального, бо вона вибила його далеко зі звичної колії, він досі почувався якимось розрідженим, бачив, як рухаються візерунки на дошках його парти в школі, а коли ще покурив травички, то й геть відключився.

— Схоже, ця штука й справді дуже сильна, — сказав я.

— Атож, вона по-справжньому крута. Але я можу зупиняти її дію, якщо захочу. Думаю, ми ковтнемо її на гральному майданчику, — докинув він. — На День подяки, можливо.

Занедбаний дитячий майданчик був тим місцем, куди ми щоразу ходили приймати екстазі, крім найпершого разу, коли Ксандра постукала у двері моєї спальні й попросила нас полагодити її пральну машину, чого ми, звичайно, не могли зробити, але, простовбичивши з нею сорок п’ять хвилин у пральні, втратили найсолодшу частину кайфу.

— А воно справді набагато сильніше діє? — запитав я.

— Ні — ну або так, але, повір мені, відчуття чудове. Я так хотів, щоб ми з Котку вийшли на повітря, а проте там було надто близько шосе, світло, машини — можливо, ми це влаштуємо на вікенд?

Отже, мені було на що сподіватися. Та щойно я наготувався спізнати насолоду — спортивний канал не вмикався вже протягом тижня, що було своєрідним рекордом, — я побачив батька, який на мене чекав, коли я повернувся зі школи.

— Мені треба поговорити з тобою, Тео, — сказав він, щойно я прийшов. — Ти маєш хвилину вільного часу?

Я зупинився.

— Звичайно, маю.

Здавалося, вітальню щойно пограбували — усюди були розкидані папери, навіть подушки на канапі лежали не на своєму місці.

Він перестав ходити — рухався трохи скуто, ніби йому боліло коліно.

— Підійди ближче, — сказав він дружнім голосом. — Сядь.

Я сів. Батько видихнув повітря. Він сів навпроти мене й провів долонею по своєму волоссю.

— Адвокат, — сказав він, нахилившись уперед, зчепивши руки між колінами й дивлячись мені просто у вічі.

Я чекав.

— Адвокат твоєї матері. Я розумію, що для тебе це несподівано, але мені дуже треба, щоб ти негайно йому зателефонував.

Було вітряно; пісок торохтів, сиплючись на скляні двері, а накриття над патіо ляскало, мов розмаяний прапор.

— У чому річ? — запитав я після обережної паузи.

Мати казала мені, що хоче зустрітися з адвокатом після того, як батько покинув нас, — думаю, йшлося про розлучення, — але що з того вийшло, я не знав.

— Ну так от. — Тато зробив глибокий вдих і подивився на стелю. — Ось у чому річ. Думаю, ти помітив, що я більше не граю на спорт. Помітив? Я хочу покинути цю діяльність. Поки я, так би мовити, на коні. Ну не тому, — він зробив паузу й, здавалося, замислився, — я хочу зізнатися цілком чесно, мені щастило в цій справі завдяки тому, що я ретельно виконував свою домашню роботу й дотримувався в ній суворої дисципліни. Я математично обробляю свої цифри. Я не роблю ставок імпульсивно. І, як я вже сказав, мені неабияк щастило. Я зібрав чимало грошей у ці останні місяці. Тобто…

— Це правда, — сказав я непевним голосом у завислій тиші, намагаючись угадати, куди він веде.

— Я хочу сказати: навіщо спокушати долю? Бо, — він притулив руку до серця, — я алкоголік. І готовий першим у цьому зізнатись. Я не можу просто пити. Один ковток спиртного для мене багато, а тисяча — мало. Відмовившись пити, я зробив свій найкращий вчинок. Ну а з грою в мене завжди все було інакше, звичайно, бували невдачі, але я ніколи не вподібнювався до тих хлопців, які заходять так далеко, що витрачають казенні гроші або руйнують сімейний бізнес. Але, — він засміявся, — якщо ти не маєш наміру рано чи пізно постригтися, то тобі немає сенсу стовбичити в перукарні, ти згоден?

— Отже? — обережно промовив я, зачекавши, поки він продовжить.

— Отже, зробімо ось так. — Мій батько застромив пальці у волосся; він здавався хлопчакуватим, здивованим — здавалося, не вірив самому собі. — Ось у чому суть справи. Я хочу прямо тепер усе кардинально змінити. Бо маю можливість увійти у справді великий бізнес. Мій близький приятель має ресторан. І я думаю, це може стати надзвичайно великою подією для всіх нас — такою, яка буває лише раз у житті. Розумієш? Ксандра має серйозні проблеми на своїй роботі, бо її шеф — гівно, і я думаю, ні, я знаю, що такий варіант буде набагато пристойнішим.

Ресторан — у мого тата?

— Ух ти! — сказав я. — Оце круто!

— Атож, — мій батько кивнув головою. — Це справді круто. Проблема, одначе, в тому, щоб відкрити такий заклад.

— А який це буде ресторан?

Мій батько позіхнув, витер почервонілі очі.

— О, розумієш, — лише проста американська їжа. Стейки, гамбургери й усяка така всячина. Усе дуже просте й добре зготоване. Проте проблема для мого приятеля — це відкрити ресторан і сплатити ресторанні податки…

— Ресторанні податки?

— О так, ти собі не уявляєш, які там треба платити податки. Ти мусиш платити податки на дозвіл утримувати ресторан. На ліцензію з продажу алкогольних напоїв. На страхування фінансової відповідальності. Треба величезні гроші, щоб отримати дозвіл на такий бізнес і вести його.

— Ну, — я вже зрозумів, куди він хилить, — якщо тобі потрібні гроші з мого ощадного рахунку…

Мій батько здавався здивованим.

— Ти про що?

— Ти знаєш. Я про той рахунок, який ти відкрив для мене. Якщо тобі потрібні гроші — то без проблем.

— А, так. — Мій