Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик
— І друге, — не слухаючи гетьманових слів, вів далі невблаганний Кара–Мустафа. — Ти, нікчемо, не зумів виправдати сподівань падишаха! Тобі було вручено половину України з тим, щоб ти зібрав військо і завоював другу половину, якою й досі володіє цар урусів. Але ти не тільки не зробив цього, не тільки не зумів зібрати військо і перетягти на свій бік розбійників–запорожців, а й утратив те, що тобі дав падишах! Від тебе, як від чуми, розбіглися всі твої піддані! Тож невже ти гадаєш, що високій Порті потрібні такі правителі в її володіннях?
— Змилуйся, великий повелителю правовірних! — ледь чутно белькотав Юрась, і його плечі безвільно опускалися все нижче й нижче. — Ти, всемогутній, пробач рабові своєму нікчемному!
— А ти і справді нікчема… Не юродствуй! Не наділяй мене титулами падишаха! Не сподівайся своїми облудними словами полоскотати мою гординю і вимолити собі прощення… Ні, тобі прощення не буде! — Кара–Мустафа плеснув у долоні, і тут же біля нього виріс капужді–ага. — Негайно взяти цю людину, одвезти в Стамбул і кинути в Єди Куле! В одиночку!
— Великий візире, стривай! Дай сказати ще… Я згоден бути порохом під твоїми ногами, тільки не замикай мене в сирий і темний каземат! Я вдосталь намучився в ньому ще в Польщі, в Марієнборзькій фортеці… Не забувай, що я не тільки воїн, а й улем, духовна особа. Я вже був колись у Стамбулі архімандритом. Тож пошли мене знову в православний монастир — архімандритом, ченцем, служкою… Будь–ким… Тільки не в Єди Куле! Аллахом тебе заклинаю! Пригадай, як я вірно служив тобі, був твоїм сподвижником у чигиринській війні, які подарунки робив тобі… І серед них — красуня, якої у самого султана, мабуть, немає…
Останні слова Юрася мов ужалили Кара–Мустафу. Його чорні очі блиснули вогнем.
— Ти смієш нагадувати мені про подарунки, негідний! Ти мусив би цілувати мої сліди за ласку, якою я наділяв тебе і якої ти не заслуговуєш! Геть з–перед очей моїх! Охоронці, візьміть його!
Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили і потягли геть.
Арсен довго дивився йому вслід, намагаючись видобути з серця хоч краплину жалю і співчуття до поверженого, знищеного недруга, та, крім огиди, не відчував нічого. Він був глибоко переконаний, що саме Юрась Хмельниченко — винуватець не тільки його власного нещастя й горя, а й горя всенародного, погубитель діла Богданового. Це на його чорній совісті десятки тисяч загублених життів, руйнація і запустіння Правобережжя, знищення правобережних козацьких полків. Ні, нема до нього жалю. Катюзі — по заслузі!
Із задуми його вивів голос Кара–Мустафи.
— Де ж скарби цього негідника? Показуйте!
Сафар–бей і Арсен відкинули полог критого воза. Там стояла невеличка, обкована залізними обручами дубова скриня з ручками.
Вони підтягли її на полудрабок воза і запитально глянули на великого візира. Що робити?
— Несіть за мною! — наказав Кара–Мустафа і попростував до палацу.
Повів він їх не до головного входу, а до невеличких дверей, що вели в підземелля. Євнух–казнадар відімкнув важкий масивний замок і засвітив свічку.
Це була зовсім порожня невелика кімната з низькою склепінчастою стелею. В протилежній стіні виднілися ще одні двері з замком, але казнадар не поспішав їх відмикати.
— Залиште скриню тут, — наказав Кара–Мустафа. — А самі йдіть до кухні — там вас погодують!
— Спасибі, бей–ефенді, — вклонилися чорбаджії і вийшли з холодного підземелля.
Нарешті вони залишилися самі, полегшено зітхнули й подивилися один одному у вічі.
— Ну, як? — спитав Сафар–бей. — Здається, перший день в Ейюбі закінчується для нас щасливо?
— Справді, не ждав такого! Ніяк не думав, що ми одразу потрапимо на очі Кара–Мустафі і що він візьме нас на службу. А ще більше не ждав, що в перший же день побачимо Златку…
— То вона побачила нас і вибила вікно, щоб подати нам звістку про себе, — сказав Сафар–бей.
— Бідна дівчина! — зітхнув Арсен. — Скільки перемучилась, скільки горя зазнала… Ну, тепер недовго їй тут скніти! Вирву з–за ґрат — і додому!
— Ти гадаєш, це так легко і просто?
— Я вже приглядівся трохи… І не думаю, що це буде легко зробити… Про те, щоб удвох вчинити напад на палац, годі й думати. Убити сторожу й виламати двері — теж марна забаганка. Залишається дві можливості…
— Які?
— Або виламати на вікні грати, коли всі поснуть, або ждати якоїсь щасливої нагоди. Адже не можуть тримати Златку весь час під замком! Випускають же коли–небудь на прогулянку. От тоді й викрадемо!
— Гм, все це, Арсене, тільки припущення, — сказав серйозно Сафар–бей. — А життя покаже, як краще. В усякім разі, не треба поспішати. Бо як у вас кажуть, поспішиш — людей насмішиш!
— Я згоден з тобою, Сафар–бею, — похмуро відгукнувся Арсен. — Тільки не знаю, чи втримаюсь я… Може трапитись таке, що уб’ю Кара–Мустафу!
— І занапастиш нас усіх — і Златку, і себе, і мене! — суворо глянув на друга Сафар–бей. — Не смій навіть думати про це!
— Якщо він зробив її своєю наложницею, я уб’ю його! — уперто повторив Арсен. — А там — хай що буде!
— Ну й дурень! — спалахнув Сафар–бей. — А я вважав тебе за розумного!
— Легко тобі це говорити, Ненку, — прошепотів Арсен. — А мені… Як мені бути?
— Не Ненко я, а Сафар–бей! Чуєш — Сафар–бей, хай тобі біс! — прошипів яничарський чорбаджія. — Не забувай про це!
— Пробач… Вирвалося…
— Ну, гаразд, пробачаю, друже… І ось про що я тобі скажу: візьми себе в руки! Кріпись! Мені теж нелегко. Адже Златка — моя сестра!
— То зовсім інше…
— Ну, от — ти знову за своє… Ниєш, мов дівчисько. Не забувай, що у нас, крім Златки, тут є одне велике діло! Якщо вже нам поталанило потрапити сюди, в оточення самого великого візира, то ми повинні використати цю можливість з найбільшою вигодою для тих, хто жде наших важливих вістей. Для мого батька, для твоїх друзів…
Арсен стиснув кулаки. В думці він вилаяв себе за те, що розкис, піддався хвилинному розслабленню, а вголос сказав:
— Усе, Сафар–бею! Більше не буду! Якщо Кара–Мустафа не пристьобне нас, щоб позбутися небажаних свідків його злочину, ми визволимо Златку. А з Кара–Мустафою
