Жінка його мрії - Олесь Ульяненко
– Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пішки. А ти їдь. Машину завтра заберуть, - сказала вона і пішла, навіть не поцілувавши. Вона зникла так швидко, що він не встиг кліпнути оком.
Зараз місто повернулося іншим боком. Глухо і напівтемно тягнувся він Повітрофлотським, потім зупинився на роздоріжжі і повернув на Солом’янку. Віддаля побачив темний кострубатий патик ялинки. Там вітер крутив вихори, хилитав гірляндами і гуляв порожнім місцем зміїстими тінями. Він об’їхав кілька разів площу, ялинку, маленький вибілений будинок, що якимось дивом примостився до бетонних склепів. У нього зарізало у лівому оці. І він повернув до скляної будки дешевої кав’ярні, неправдоподібно довгої, з низькою стелею. У кав’ярні було порожньо. Знову цей паскудний сірий колір, що переходив у сині тони, і зверху, прорізами, іржавий, на цей раз від мініатюрних лампочок, вмонтованих у стелю. Наприкінці, в самому кутку, під миршавою ялинкою сиділа вона, дівчисько у брудній білій куртці снігуроньки і синіх колготках з золотими блискітками, що в цій обстановці виглядали достатньо шикарно. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. Вона сиділа за столиком, занадто низьким, тому вся зсутулилася, піднявши плечі, і пила з білого пластикового стаканчика паскудну горілку. На столі, в одноразовій тарілці, лежав надгризений бутерброд, наче одірвана з жилами чиясь плоть. Він підійшов і сів. Руки у неї були з довгими ворушкими пальцями, видавалося, що від них іде тепло, життєдайна сила. І дійсно, ближче вона виглядала незграбним цибатим дівчиськом, з ніжним обличчям і суворими чорними бровами. Вона була вродливою, аж занадто. Тут наповзло на нього: так, ця зустріч невипадкова. Але він струснув головою на її мовчазний прихований подив. І в цю хвилину вона подивилася на нього так, як дивляться на чоловіків дівчата з вулиці. Шум у вухах і голові наростав. Він підвів руку, затягнуту в чорну рукавичку, і торкнувся скроні двома пальцями. Краєм ока крізь щілину напівпрочинених дверей він побачив шпиль пожежної частини. Зараз знову в пустій кав’ярні потягнуло холодом, і щось невимовно противне надавило на плечі. Він сидів у модному пальті, з широкими плечима, з вгодованим рожевим обличчям, розпускаючи бутонами квітів міазми іншого світу. Значить, відлягло, знову вернулася впевненість. Принаймні так дівчина повинна це зрозуміти зараз.
– Ковбасить? - запитала вона і надпила горілки.
– Щось подібне до того, - відповів він їй у тон.
– Хочеш, я поїду до тебе? Або ти до мене? Тут недалеко, - спитала вона і дістала повільним, трохи манірним жестом, що зовсім не личив снігуроньці, сигарету з кишені і підпалила.
– Скільки...
– Там видно буде... - вона вирівняла сигарету пальцями, звівши на нього свої фіалкові очі, часто моргаючи, як дитина.
– Мені не подобаються жінки, які не знають собі ціни, - сказав він.
– А тобі яке... - вона затнулася, подивилася впевнено, але в тих очах, як сподівався, він зовсім нічого не побачив. - А скільки...
Він витягнув гаманця і поклав п’ять сотень зелених.
– Це для початку, - не дав прийти їй у захоплення і подивився на тонкий, як спиця, шпиль пожежної вежі, об котрий дерлося незворушне нічне небо. Під ними хмуро світив ліхтар.
Звичайна кімната у теплих тонах з ялинкою у вікні, без Діда Мороза. Залишки дня ще густо лежали на губах. Він ніколи б не подумав, що такий чутливий. Щоправда, всьому треба було дати раду. Але на цьому його думки зупинились. І знову вкотре за вечір він не розумів, що відбувається, наче ти під кінською дозою наркоти і весь твій попередній досвід летить свині під хвіст. Не знати чому, зовсім не передбачено перед ним почав виникати образ жінки. Можливо, то була Лада, а може, і ні. Але все скінчилося, вирішив він. Принаймні цього дня. Дівчина встала і пішла на той бік кімнати, а він заворожено спостерігав за її голим тілом. Зараз було одне бажання - заплющити очі. Більше нічого. Але, на свій подив, це бажання йому ніяк не виходило виконати. Він дивився на дівчину. Вона випила, потім за-кинула голову надто високо, видихнула, показуючи, що все напевне закінчилося і все було не так погано, чи ще щось на не зрозумілій йому жіночій мові. Хвилину тому йому видавалося, що він знайшов відповідь, вихід з пастки, куди його заманила Лада. Але це смішно зараз, навіть не нагадувало ілюзію. Кров шугала йому у скроні, підійшов до дівчини, що сиділа і курила свою смердючу, так, похітливу папіросочку. І вона сказала, дивлячись в його припухлі щілини очей:
– Ти брудна тварюка. Я краще піду.
Він здивувався, принаймні зараз, бо нічого такого не зробив. Дівчина дивилася пильно, насторожено, наче розсерджена й ображена гімназистка, тільки замість морозива - пляшка горілки. Нараз йому зробилося ніяково. Він підвів руку, наче намацуючи простір між ним і нею, помахав пальцем, клацнув пучками.