Несказане - Селеста Інг
Однієї суботи на пропозицію Мерилін Джеймс купив сім з половиною літрів блідо-жовтої фарби, пересунув усі меблі на середину кімнати й розстелив ганчірки, щоб не накрапати на підлогу. Метр за метром кімната яскравішала, неначе сонячні промені проникали крізь стіни. Вони скінчили фарбувати, відчинили вікна й згорнулися на ліжку посеред кімнати. Помешкання було таке маленьке, що до стіни залишалося не більше метра, та між столом, стільцями, кріслом і комодом, щільно присунутим до ліжка, Джеймс почувався мов на острові, або неначе вони вдвох пливуть морем. Коли Мерилін уткнулася у вигин його плеча, він поцілував її, і вона обхопила його за шию, усім тілом потягнувшись до нього. Ще одне маленьке диво, щоразу нове.
Того ж дня, але пізніше, вони прокинулися у вже пригаслому сонячному світлі, й Джеймс помітив на кінчику пальця Мерилін крихітну жовту пляму. Пошукав очима й знайшов цятку на стіні біля краю ліжка, там, де дівчина торкнулася ногою, коли вони кохались: кружальце стертої фарби завбільшки як десять центів. Джеймс нічого не сказав Мерилін, і коли вони того вечора розставили меблі на місця, комод затулив пляму.
Щоразу, коли він дивився на комод, відчував задоволення — так, наче крізь соснові дошки та свій складений одяг міг бачити мітку, яку тіло коханої залишило в його помешканні.
На День подяки Мерилін вирішила не їхати додому, у Вірджинію. Сказала собі та Джеймсові, що це надто далеко для таких коротких канікул. Насправді знала — мати знову спитає про її плани на майбутнє, й цього разу вона не знаходила відповіді. Натомість засмажила курку в крихітній Джеймсовій кухні, почистила батат і кубиками нарізала картоплю у форму для запікання завбільшки як записник для стенограм. Святкова вечеря в мініатюрі. Джеймс, який ніколи не готував собі їжу й харчувався бургерами з «Чарліз Кітчен» та англійськими маффінами з «Гайєс-Бікфорд», побожно спостерігав за священнодією. Мерилін полила курку підливою, глянула виклично, закрила духовку й скинула кухонні рукавички.
— Моя мати — вчителька з домоведення, — повідомила вона. — Бетті Крокер[7] — її божество.
Це вперше вона розповіла йому про свою матір. Її слова прозвучали, як таємниця, як щось, досі приховане, й тепер вона відчула полегкість і довіру.
Джеймс розумів, що має відповісти, віддячити за цей привілей, за такий особистий подарунок.
Одного разу між іншим він уже згадував, що його батьки працювали в школі; більше не сказав нічого — сподівався, що дівчина подумає: «Вчителі». Але ніколи не розповідав їй, що шкільна кухня нагадувала країну велетнів, і всі речі в ній добиралися за принципом «більше за меншу ціну»: рулони фольги завдовжки метрів вісімсот, слоїки з майонезом, такі великі, що він міг би запхати туди голову. Його матір відповідала за переведення всього цього в масштаби реального світу: різала дині на кубики завбільшки з десятицентову монетку, викладала на тарілки порції масла до кожної булочки. Він нікому не розповідав, як інші жінки в кухні хихотіли, коли вона загортала рештки їжі, замість того, щоб викинути. Удома вони знову їх розігрівали в духовці, й батьки розпитували його: «Що ви вчили на географії? Що ви вчили з математики?». І він відповідав: «Монтґомері — столиця Алабами». «У простого числа лише два натуральні дільники». Батьки не розуміли, про що мова, але кивали, щасливі, що Джеймс учить те, чого вони не знають. Поки вони говорили, син умочав крекери в тарілку з супом із селери або обчищав бутерброд із сиром від вощеного паперу й зупинявся збентежений, певний, що вже робив це раніше, але не певний, чи справді розповів про свої знання? А може, лише про свій шкільний день?
У п’ятому класі Джеймс відмовився говорити з батьками китайською, побоюючись появи акценту у своїй англійській; задовго до того він взагалі перестав розмовляти з батьками в школі.
Не посмів розповісти про них Мерилін, ніби після цього вона побачить усе його власними очима. Побачить його, худого вигнанця, який харчується тим, що не схотіли їсти інші, розповідає уроки напам’ять і намагається залишитися непоміченим. Самозванець. Джеймс боявся, що тепер вона завжди бачитиме його таким.
— Мої батьки померли, — сказав він. — Одразу по тому, як я вступив до коледжу.
Його мати померла від пухлини мозку, коли він був на другому курсі. Батько пішов із життя за шість місяців після неї. Ускладнення після пневмонії, сказали лікарі, але Джеймс знав правду: батько не хотів більше жити.
Мерилін нічого не сказала — просто потягнулась і взяла його обличчя в долоні. Джеймс відчув у цих м’яких долонях рештки тепла з духовки. Це тривало якусь мить, поки не задзижчав таймер, — тоді вона знову розвернулася до плити, але він і далі відчував її тепло. Згадав мамині руки — у мозолях після чищення каструль, у шрамах від опіків парою — і захотів припасти губами до ніжної западинки на перетині ліній життя й кохання Мерилін. Він пообіцяв собі, що ніколи не дозволить цим рукам стати такими, як у його матері.
Мерилін зачарувала його тим, як вправно діставала з духовки бронзову курку, що аж лисніла. Під її руками густішав бульйон, перетворюючись на підливу, картопля, яку вона помішувала виделкою, набухала, неначе бавовна, — усе було прекрасним. З усього, що він бачив, це найбільше нагадувало магію.
За кілька місяців вони одружилися й уклали угоду: залишити минуле в минулому, перестати ставити запитання, дивитися лише вперед і не озиратися назад.
Тієї весни Мерилін вибудовувала плани на останній курс бакалаврату; Джеймс закінчував аспірантуру і досі чекав на рішення щодо свого зарахування на кафедру історії. Там була вакансія — він запропонував свою кандидатуру, й голова кафедри, професор Карлсон натякнув, що Джеймс, безумовно, має найбільшу кількість досягнень з-поміж інших однокурсників. Час від часу він ходив на інші співбесіди — у Нью-Хейвені, Провіденсі — про всяк випадок, хоча глибоко в душі був певен, що працюватиме в Гарварді.
— Карлсон уже практично взяв мене на роботу, — говорив він Мерилін щоразу, коли спливала ця тема.
Вона кивала, цілувала його й відмовлялася думати, що станеться, коли наступного року після випуску вона вступить у медичний виш — і хтозна, у якому місті. Гарвард, думала вона, загинаючи пальці. Колумбія. Джонс Хопкінс. Стенфорд. Кожен палець — більш віддалений заклад.
Потім у квітні сталося дві події, на які не чекав жоден з них. Професор Карлсон повідомив, що йому дуже, дуже шкода розчаровувати Джеймса, але вони вирішили взяти його однокурсника Вільяма Макферсона і, звісно, впевнені, що Джеймс може знайти безліч інших можливостей деінде.
— Вони сказали, чому? — спитала Мерилін.
Джеймс відповів:
— Вони сказали, я не зовсім те, що потрібно кафедрі.
Більше вона до цієї теми не поверталася.
За чотири дні — ще більший сюрприз:
