Тіні наших побачень - Іван Байдак
Вона надто багато метушилася, надто багато віддавала себе. Надто багато бачила і не пробувала аналізувати. Джейсі просто пропускала все крізь себе: найменша проблема навіть сторонньої людини набувала чималих масштабів. Тільки натомість вона рідко щось отримувала. Я не міг знати, де і з ким вона зустрічалася, яка розмова чи подія підривала віру чи вкидала у відчай. Так само я не знаю, чого вона зрештою шукала. Я знаю, що рано чи пізно нас усе одно щось ламає. Також знаю, що безконечний пошук свого місця в житті чи спроби застосувати себе зрештою виснажує нас. Але коли врешті я був готовий дати їй відповіді — вона втекла. Одного ранку її кімната виявилася порожньою.
Людина має жити в гармонії. Чи бодай із розумінням того, що все, що вона робить, — то не марна праця, принаймні вона не залишиться непоміченою. Це нитки надії, які рятують нас у моменти, коли більше немає сил спинатися, — завдяки ним ми все одно підводимося. Треба триматися за будь-яких обставин. Заради мети чи завдяки людям. Власне, Джейсі часом потрібно було відчувати підтримку, часом чути слова, що їх вона хотіла почути. Вона прагнула, щоб хтось колись попросив її залишитися. Припинити свої пошуки й зупинитися, бо вона потрібна саме тут.
Я міг це зробити в Сирії. Тільки тоді боявся, що рішення може видатися надто емоційним. Чомусь я думав, що обов’язково знайдеться краща нагода. Але радше не міг дібрати слів чи навіть уявити її реакцію. Сама ідея «бути разом» здавалася чимось, що дуже віддалено могло її стосуватися.
Згодом подумав, що міг спантеличити її ще під час першої зустрічі — тоді я боявся бути висміяним. Ще міг спробувати написати їй листа, коли ми вже були знайомі. Міг без запрошення провідати її чи підлаштувати зустріч. Я потім ще довго згадував перелік того, що мав, але не зміг зробити. Тільки залишив її сам на сам із острахом людей, невпевненістю в майбутньому та багажем нагромаджених фрустрацій.
Я зайшов до кабінету й видалив усю її історію. Стер записи розмов, результати тестів та інфографіку прогресу лікування. Я вчинив так, як завжди радив своїм пацієнтам: вдався до штучного забуття й відторгнення. Спроби переконати себе, що тих чи інших подій не було в житті взагалі. Тоді утворюється інформаційний вакуум, що його можна заповнити будь-якими ілюзіями.
Перед тим, звісно, були спроби віднайти її. Карта Штатів із позначками відвіданих аеропортів. Декілька логічних ланцюгів, які мали підказати місце її ймовірного перебування. Десятки разів прочитані всі матеріали справи, які, відповідно, потім були знищені.
І серед них я знайшов документ, який найбільше мене зацікавив. Її особисті спостереження. Дивно, що я не помічав їх раніше. Мабуть, вона добре їх приховувала. Або ж потім навмисно залишила. Героєм її описів став я. Замість того щоб передати свої відчуття, вона деталізувала свої спостереження за мною. Усі мої звички й манери, інтонації, стиль одягу, найчастіше вживані слова, частота зміни зачіски, тривалість проведеного разом часу, причини зміни настрою. Усі нюанси були конструктивно й чітко описані. Так, наче це вона опікувалася моїм лікуванням, а не навпаки. Хоча, можливо, з її перспективи саме таким усе й здавалося. Потім я припустив, що вона імітувала хворобу і вживалася в нову роль.
— Що бачиш у дзеркалі? — написала вона на звороті однієї зі сторінок.
У мене, як не дивно, теж було життя. Два невдалих шлюби, декілька відвіданих країн, три типові кредити, двадцять чотири дні оплачуваної відпустки, медичне страхування, спроба вживати антидепресанти, настанови зав’язати із самоколупанням, обіцянки бути щасливим.
Не надто щільний перелік, себто я не був цікавим об’єктом для вивчення.
За свій тривалий досвід роботи в психіатрії я зрозумів одну річ: медикаменти лише притуплюють відчуття, але не викорінюють проблему. Люди самі заганяють себе в критичні стани, більшість суперечок програються в їхньому мозку. А по-справжньому лікує тільки час. Тільки робить він людей геть не черствими й холодними — трішки байдужими. І в цій байдужості криється не апатія, навпаки — відмежування від того, що зачіпає. Своєрідний імунітет на чинники болю. Тобто людина спокійніше сприймає даність. Свідомо не зачіпає негативні теми, не допускає, щоб вони осіли й безперервно прокручувалися в думках. Тому магнетизуєш хороше, змушуючи негаразди розвіятися самими по собі.
Згодом я натренувався сприймати медичні випадки як повноцінні історії життя, а не просто як історії хвороби. З часом сам навчився пробачати, розуміти, шукати приємне та триматися за це. Відтак зрозумів, що просто не туди вкладав свої ресурси. Але й це теж змусив себе сприйняти.
Востаннє я бачив її п’ять років тому після п’яти років від моменту нашої останньої зустрічі. Звісно, це був аеропорт. Звісно, ми зустрілися випадково.
— Я маю щось тобі сказати, — почала вона, помітивши мене.
Її обличчя здавалося втомленим, руки тремтіли, тільки це було не хвилювання. А в очах більше не проглядало життя. Тому вона й не помітила, який радий я був її бачити. Хоча не думаю, що це щось змінило б.
Уже потім я думав, якби в мене був другий шанс — я обов’язково розпочав би розмову першим. Бо в мене теж було що сказати. Я мав давно сказати, що закоханий, і, можливо, саме цього вона все життя чекала. Тільки я мовчав. Говорити було вже запізно.
— За місяць в мене остання пересадка. Це вже третя операція. Лікар каже, що моє серце може йому підійти. Сподіваюся, життя цього юнака буде не менш цікавим.
Нодус Толленс — розуміння того, що сюжет твого життя більше не має для тебе сенсу. Один із різновидів апатії, за якого ти втрачаєш не лише сили, а й бажання далі провадити будь-яку діяльність.
Я помітив ще таку річ: люди сприймають життя як систему спринтів, де поділяють необмежений відлік часу на чітко визначені цикли. Поміж цим вони перманентно змінюють попередні плани й уникають звітів.
Нас нічого не вчать життєві уроки. Ми доходимо деяких висновків, але за ідентичних умов поведемося так само. Тому єдиним рішенням буде навчитися просто уникати небезпечних ситуацій. Люди не змінюються. Із цим треба змиритися. Їм притаманно
