Ніч на Івана Купала - Наталія Володимирівна Сняданко

романтичний настрій, викликаний першими сутінками і кількома ковтками напою з трилітрової банки, почав випаровуватися. Спів потроху перейшов у суперечку про те, які саме ворожіння слід застосовувати на Купала, а які – лише на Андрія і чи існують щодо цього взагалі якісь обмеження. Усім було зрозуміло, що сама по собі ідея відтворення купальського обряду, яка так усім сподобалася, не була підготована належним чином. І тепер ніхто не знав, що робити далі – стрибати через вогонь, спускатися до річки, щоб пускати вінки, чи шукати в темряві квітку папороті. Сидіти довкола вогнища до ранку нікому не хотілося. Хтось мав би прийняти рішення і покерувати групою, але Маркіяна, Яніна, Анна і Ляна були занадто перейняті майбутньою презентацією п’єси, Маркіян захопився підбиранням мелодії до нового вірша Анни, а Петрик замріяно втупився у вогонь. Поміж практиканток почастішали незадоволені перешіптування.

І раптом здалеку почувся тріскотливий звук мотора. Всі затихли, а за якийсь час на галявину в’їхав мотоцикл з двома кремезними хлопцями. Той, що сидів ззаду, ковтнув із майже порожньої пляшки «Пшеничної», яку тримав у руці, і радісно вигукнув:

– Ого, а тут нармальна тусня!

Потім не стримався, відгикнув і автоматично додав:

– Бля.

Але тут же виправився:

– Ой, звиніть.

Мотоцикл зупинився, і хлопці зійшли, уважно роздивляючись довкола. Студентки на колодах мовчки знерухоміли і сиділи, застиглі як пам’ятники, із поскладаними на колінах руками. У декого віночки посповзали на очі, але поправити їх вони не наважувалися. Вони поводилися як загіпнотизовані крілики під пильним оком полоза, коли кожен порух жертви може наблизити момент вирішального кидка. І хоча нерухомість може наблизити цей момент із тим же успіхом, жертва чомусь обирає заціпеніння.

– Хелоу, тьолкі, – п’яно посміхнувся водій мотоцикла, дебелий і коротко пострижений, у шкірянці й обвислих на колінах спортивних штанях. – Шо у вас тут, тіпа, діскатєка?

Тьолкі мовчали. Ляна пошукала очима Петрика і побачила, як вони з Тарасом дружно відступають назад, крок за кроком, ніби збираються заховатися за нерухомий хор практиканток. Маркіян продовжував побренькувати на гітарі.

– Я фігєю, у віночках, тіпа, – продовжував водій і представився: – Я Андрюха, тіпа. А це Вєталь, – він показав на супутника, що вже допив горілку і тепер витирав руки об свої засмальцьовані спортивні штани.

– І музон є, ніштяк, – сказав Вєталь і знову відгикнув, але цього разу без «бля».

– Ну шо мовчите всі? Бачу, випить пора, а то замерзли у своїх віночках. Щас ісправим ситуацію. По бистрячку, тіпа, з’їздим, привезем ще пацанів, водкі, посидим. Ніштяк? Правда, Вєталь?

Вєталь енергійно закивав.

Маркіяна енергійно струснула головою і зробила рішучий крок уперед.

– Андрію, – сказала вона театральним голосом. Надто театральним, ясна річ, але тут було не до тонкощів.

Усі дружно повернули голови в її бік, і тільки хор, чи, якщо вам так більше подобається, масовка із практиканток у віночках, продовжувала сидіти нерухомо.

– Андрію, – повторила Маркіяна і театрально провела рукою по волоссю. – Це доля привела тебе сюди, до нас. – Андрій ступив крок до неї, Ляна здригнулася, але Маркіяна не зрушилася з місця. Тільки в голосі її з’явилася додаткова металева нотка, яка могла бути наслідком тамованого хвилювання. Хоча могла бути і додатковим акторським ефектом.

– Тебе привела доля і вона, – Маркіяна показала пальцем угору. – Твоя Іванка, вона стежить за тобою звідти, з неба. Іди до мене, покажи свою руку, ти ж бачиш, я все про тебе знаю.

Андрій раптом змінився в лиці і якось обм’як, здавалося, він зараз сяде поряд із нашими практикантками, одягне віночок і застигло втупиться у вогонь.

– З-звідки ти з-знаєш про… – запитав він затинаючись.

– Не став зайвих питань, Андрію, доля не має звички відповідати. Як ти думаєш, хто ми такі?

– З міста, тіпа, – невпевнено відповів Андрій, на не дуже свіжій майці якого було написано BOSS.

– Насправді ми – звідти, – тим же глибоким театральним голосом сказала Маркіяна і невизначено показала вгору, кудись між Чумацьким Шляхом і сузір’ям Лебедя. – І сьогодні, на Купала, – єдиний день, коли ви, смертні, можете зустрітися з нами. Ти знаєш, що цей день для тебе особливий. І тому твоя Іванка послала тобі зустріч із нами, щоб застерегти від небезпеки.

Андрій мовчав, на його верхній губі виступили краплинки поту.

Ляна подивилася на Маркіяну і побачила, що коліна у тої тремтять. Потрібна була термінова допомога, бо одне зайве слово, один неправильний рух, і хлопці отямляться та зрозуміють, що їх розводять.

– Ходи сюди, Андрію, – підхопила Ляна надто театральні інтонації Маркіяни. – Дивися, ця дівчина має очі різного кольору, невже ти не віриш, що вона бачить майбутнє?

Обоє хлопців, як заворожені, підійшли до Маркіяни, у якої справді одне око було синім, а друге – карим, і цей контраст можна було розгледіти навіть при мерехтливому світлі вогнища.

– Дай твою руку, я подивлюся, що кажуть лінії, – продовжувала Ляна і намагалася пригадати хоча б щось із прочитаного у дитинстві про хіромантію, ворожіння на картах, сонники, гадальники, побажальники і всю цю фігню з містичними блядями включно. Про блядів вона тоді ще не знала і про Подерв’янського ще не чула. А якби і чула, то напевно не замислюючись визнала б його творчість цілковитим несмаком і знущанням над справжньою високою поезією.

Але і з відомого їй на тему езотерики нічого корисного в голову не приходило, тільки якісь сумнівної точності прогнози з газети: «Ваші почуття суперечать логіці», «Стережіться блондина з карими очима», «Приховуйте ваші почуття, за вами стежать». Трохи повагавшись, Ляна вирішила, що неконкретність формулювань у даному випадку може виявитися перевагою, і впевнено взяла в руки долоню Андрія.

– Ого! – багатозначно сказала вона і відчула, як хлопець здригнувся. – Лінія серця розходиться з лінією душі. Це небезпечно, – сказала Ляна.

– Ти хочеш піти за нею, але Бог не бере тебе? – включилася в розмову Маркіяна. Рука Андрія дрібно затремтіла.

– Дай мені другу руку, – вимогливо наказала Маркіяна. Але Андрій відсмикнув обидві руки, сховав їх за спину і запитав, обводячи поглядом галявину:

– Ви шо, вєдьми?

Маркіяна зареготала, намагаючись, щоб цей сміх лунав загрозливо, але не знущально. Ляна розуміла, що вони сильно переграють, і якщо хлопці ще хоча б трохи протверезіють, то просто розмажуть їх по найближчих деревах. Мимоволі вона навіть озирнулася, щоб подивитися, чи далеко до цих дерев. Відчула, як блузка прилипає до спини, а між лопатками стікає зрадлива цівка поту.

– Можеш називати нас і так. Вам, смертним, багатьох речей не зрозуміти. Я ж казала тобі: сьогодні – єдина ніч, коли ти можеш побачити нас і почути