Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

— Робіть усе, що вважаєте за потрібне, — мовила вона. — І дайте знати, якщо від мене щось знадобиться.

Коли Дороті Тернер прийшла до Міллігана вчетверте, він знову постав перед нею в подобі Девіда, маленького переляканого хлопчика, з яким вона познайомилася під час першої бесіди.

— Я знаю, що пообіцяла нікому не відкривати твою таємницю, — сказала вона, — але я мушу про все розповісти Джуді Стівенсон.

— Ні! — зойкнув він, схопившись на ноги. — Ви заприсяглися! Якщо ви розкажете все пані Джуді, вона мене більше не любитиме.

— Авжеж любитиме. Вона — твій захисник, і їй потрібно знати правду, щоб тобі допомогти.

— Але ви дали слово. А порушувати слово — це так само погано, як і брехати. Не можна нікому розповідати. Мені й так уже дісталося. Артур і Рейджен сердяться на мене за те, що я не втримав язика за зубами, і…

— А хто такий Рейджен?

— Ви пообіцяли. А виконувати обіцянки — це найважливіше, що є на світі.

— Невже ти не розумієш, Девіде? Якщо я не розкажу всього Джуді, в неї не вийде тебе врятувати. Тебе навіть можуть надовго кинути до в’язниці.

— Мені байдуже. Ви дали слово.

— Але…

Вона побачила, що його погляд зробився скляним, а губи заворушилися, мовби він говорив сам із собою. Потім він виструнчився на стільці, склав руки пучками пальців докупи і вп’явся в неї невдоволеним поглядом.

— Пані, ви не маєте права порушувати обіцянку, яку дали дитині, — процідив юнак із карбованим акцентом, притаманним лише британській аристократії. При артикуляції його щелепа ледве рухалася.

— Думаю, ми ще не зустрічалися, — сказала психолог і вчепилася в бильця крісла, щосили намагаючись приховати подив.

— Девід розповідав про мене.

— То ти — Артур?

Він підтвердив її здогадку бундючним кивком.

Вона набрала побільше повітря.

— Послухай, Артуре. Необхідно повідомити адвокатів про те, що відбувається.

— Ні, — відрізав той. — Вони вам не повірять.

— Чому б нам у цьому не пересвідчитися? Я приведу Джуді Стівенсон, вона з тобою познайомиться, і тоді…

— Нізащо.

— Це може врятувати тебе від ув’язнення. Я повинна…

— Я вам ось що скажу, пані Тернер, — почав юнак, нахиляючись до неї і свердлячи її зверхнім поглядом. — Якщо ви сюди когось приведете, то всі наші просто мовчатимуть і ви тільки виставите себе на посміховисько.

Просперечавшись із Артуром понад чверть години, жінка помітила, що його погляд знову затуманюється. Він відкинувся на спинку стільця, а коли знову нахилився до неї, голос його звучав інакше, а на обличчі був невимушений і доброзичливий вираз.

— Нічого нікому не розповідайте, — сказав хлопець. — Ви заприсяглись, а це святе.

— І з ким я говорю тепер? — прошепотіла вона.

— Мене звуть Аллен. Здебільшого це я спілкуюся з Джуді й Ґері.

— Але ж вони знайомі тільки з Біллі Мілліганом.

— Та ми всі відгукуємося на ім’я Біллі задля збереження таємниці. Хоча насправді Біллі спить, і то вже давно. Отже, так, пані Тернер… Ви не проти, якщо я називатиму вас Дороті? Матір Біллі також звуть Дороті.

— Ти сказав, що з Джуді й Ґері спілкуєшся здебільшого ти. А кого ще вони зустрічали?

— Томмі, хоча вони цього й не зауважили, бо ми з ним доволі схожі. Ви вже бачили Томмі. Це його не здатні стримати ані гамівні сорочки, ані наручники. Попри те що в нас із ним багато спільного, зі сторонніми зазвичай спілкуюся я. Томмі буває брутальним та саркастичним. На відміну від мене, він не надто добре ладнає з людьми.

— Кого ще зустрічали адвокати?

Юнак стенув плечима.

— Коли Ґері вперше прийшов запропонувати нам допомогу, він зустрів Денні. Той був наляканий і спантеличений. Він взагалі погано розуміє, що коїться. Йому лише чотирнадцять.

— А скільки тобі?

— Вісімнадцять.

Психолог зітхнула і похитала головою.

— Що ж, гаразд, Аллене. Ти начебто тямущий хлопець і маєш розуміти, що ви повинні звільнити мене від обіцянки. Необхідно, щоб Джуді й Ґері дізналися правду, бо тільки так вони зможуть належним чином захищати вас усіх у суді.

— Артур і Рейджен категорично проти, — відповів юнак. — Вони кажуть, що тоді люди вважатимуть нас психами.

— Але хіба це не краще, ніж опинитися за ґратами?

— Не мені вирішувати, — похитав головою хлопець. — Ми оберігали цю таємницю все своє життя.

— Тоді хто може це вирішувати?

— Гадаю, тільки всі гуртом. Артур — ватажок, але таємниця належить кожному з нас. Девід вам її розкрив, але вона не повинна вийти за межі цієї кімнати.

Дороті Тернер спробувала пояснити, що як психолог вона зобов’язана попередити адвокатів про таке важливе відкриття. Однак Аллен зазначив, що це жодним чином не гарантує перемоги в суді, зате якщо вся ця історія потрапить на шпальти газет, їхнє життя у в’язниці може перетворитися на пекло.

Потім до неї знову вийшов Девід, якого вона вже навчилася впізнавати за дитячою манерою поведінки. Він благав не порушувати дану йому обіцянку.

Вона забажала знову поговорити з Артуром, і той з’явився.

— А ви нівроку вперта, — озвався він, суплячи брови.

Вона почала його вмовляти і за певний час відчула, що він ось-ось капітулює.

— Я не люблю сперечатися з леді, — нарешті поступився він, зітхаючи й відхиляючись на спинку стільця. — Якщо ви вважаєте, що це конче необхідно, і якщо решта на це пристане, я даю свій дозвіл. Одначе ви мусите дістати згоду від кожного.

Чимало годин пішло на те, щоб розтлумачити ситуацію по черзі кожній із особистостей і переконати їх, що таємницю слід відкрити адвокатам. При цьому жінку знову і знову приголомшували трансформації, що відбувались у неї на очах. На п’ятий день вона зустрілася з Томмі, котрий демонстративно колупався в носі.

— Розумієш, я мушу поділитись інформацією з Джуді.

— Пані, ви можете робити все, що вам заманеться, мені на це начхати. Тільки відчепіться нарешті.

Аллен же поставив умову:

— Пообіцяйте не казати нікому, крім Джуді. І вона теж нехай більше нікому не розповідає.

— Згода, — відповіла психолог. — Запевняю, ти не пошкодуєш.

Того ж дня Дороті Тернер подалася з окружної в’язниці просто до офісу громадського захисту і поговорила з Джуді Стівенсон. Вона пояснила, які вимоги висунув Мілліган.

— Тобто я не можу нічого сказати Ґері Швайкарту?

— Мені довелося дати своє слово. Я тільки дивом витягла з нього згоду розповісти про все вам.

— Щось я скептично ставлюся до цієї історії, — зізналася Джуді.

— Нічого, — кивнула Тернер. — Те саме було й зі мною. Але, повірте, коли ви наступного разу побачитеся з вашим