Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Романа обережно повернула окуляри на місце, але на знімках погляд намагалась не затримувати.

Богдан поманив її рукою, і вона пішла слідом за ним коридором, збагнувши, що чоловік уже повністю захоплений якоюсь ідеєю: його погляд був зосереджений, очі примружені. Він оцінював закутки і поверхні, до них приміряючись.

Допоможете мені шукати, — сказав Богдан. — Ви навіть не уявляєте, скільки в цій квартирі речей, скільки тут споживацького непотребу. Батько ніколи не визнавав, що має проблеми з накопичуванням. Він жадібний і загребущий, мій старий. Смішно, бо все життя це він критикує мене через мою любов до предметів. Тільки от я ціную зовсім інші речі. Знаєте які? — він навіть не поглянув на Роману. Йому явно було неважливо, чи вона слухає його, чи розуміє. — Я ціную речі, яким є що розповісти. Наприклад, голову лева від скульптури святого Онуфрія.

Що ми шукаємо? — запитала Романа, не певна, чи хоче вона з’ясовувати, що саме Богдан має на увазі.

Він здивовано звів брови, ніби прагнучи підкреслити Ромину недорікуватість:

Я ж сказав. Ми шукаємо уламок каменю, завбільшки з невелику капустину. Ви впізнаєте в ньому голову тварини — обличчя лева. Він має доволі поважний вигляд. Не бійтеся, ви не зможете його не зауважити. Камінь був світлим, але потемнів від часу і шарів фарби, якою його методично вкривали селяни. Ми повинні повернути цю голову на її місце. Ви розумієте?

Романа відчула, як роздратування піднімається їй до голови. Відвернулася від Богдана — тільки для того, аби втупитись поглядом у фотографію жіночого тіла, з якого звисали цілі мішки, важкі безрозмірні сувої білої зморшкуватої шкіри. Вони спадали на підлогу з живота, рук, боків, чимось скидаючись на лаштунки в театрі.

Чому Романа не йшла геть? Чому вона залишалась у чужому помешканні з неприємним їй і, вочевидь, ненормальним чоловіком?

Почнемо звідси, — рішуче сказав Богдан. Він розсунув стіну, що виявилася дверцятами місткої шафи. На полицях лежали картонні коробки з побутовою технікою: міксерами, блендерами, кухонними комбайнами, пилотягами, прасками, оверлоками, кавоварками, кавомолками і капучинаторами, мультиварками, електричними чайниками, термопотами, хлібопічками, цитрус-пресами, йогуртницями, вафельницями, скиборізками, фритюрницями, шашличницями, епіляторами, фенами, електробігудями, тримерами, масажерами, підлоговими вагами, електроковдрами.

Що це — склад якогось магазину? — запитала Романа.

Це людська жадібність, — по-діловому відповів Богдан, безцеремонно скидаючи коробки на землю. Він розчищав полицю за полицею, зазираючи до кожної коробки, більшість із яких були ще не розпаковані. Богдан вийняв ножа з набору кухонних ножів і використовував його для розпаковування.

Вони переходили від шафи до шафи, і з’ясувалося, що мало не всі стіни у цьому помешканні складалися зі сховищ. Богдан натискав на вертикальні й горизонтальні панелі, виявляючи перед Романою все більше комодів і етажерок, прихованих полиць і шухляд, запасних антресолей і комірчин. Богдан і Романа переходили до наступних приміщень, залишаючи позаду себе божевільні розвали, сліди землетрусів і вивержень вулкану, хаос і непристойність. Приблизно таку розтерзаність залишають по собі злодії.

Весь цей час, відколи сіла до чужої машини, Романа потерпала від непроникної перепони відчуження між Богданом і собою. Байдужости, яку вона природним чином повинна була відчувати у стосунку до людей в метро чи маршрутках, до перехожих — і якої часто не відчувала. Натомість зараз, коли ситуація набирала дедалі інтимніших обертів, Рому бентежило, що їй ніяк не вдається наблизитись до свого нового знайомого, незважаючи навіть на злагодженість їхніх рухів.

Тож Рома спробувала намацати бодай якесь потепління, зав’язуючи розмову, поки її чутливі пальці перебирали тканини й целофанові обгортки, розстібали ґудзики і блискавки, розбирали стоси предметів, щоб потім знову їх зібрати. Романа запитувала про це помешкання і про те, чи батько не розсердиться, побачивши, що вони перевернули тут усе догори дриґом (на це Богдан пхекнув: «Але ж ми хочемо, щоб він розсердився»), про те, чому Богдан сказав, що нікому не може довіряти, про те, звідки ж він родом, намагалась розпитувати про сім’ю, про життя в Києві, про життя. Богдан відповідав односкладно — саме так, щоб не повідомити Романі нічого. І аж коли вона поцікавилася, ким був той чоловік, заради якого вони перевертають все в цьому домі догори дриґом, нарешті сталася зміна.

І ось тут її, Роману, було винагороджено. Бо погляд чоловіка пом’якшав і потеплішав, він дивився на Рому мало не з ніжністю, ковзаючи очима по її обличчю з несподіваною увагою. Його голос округлився і злагіднішав, він говорив обережно і зацікавлено, ніби гойдав дитину.

Понад усе він хотів би зараз поїхати на розкопки, сказав Богдан. Хотів би розібрати бодай невеличкий могильник. Але оскільки зараз не сезон, їхати доводиться деінде, в інших справах.

Саме під час своїх найперших розкопок у житті, будучи ще першокурсником, біля кам’яних балясин, відкопаних у підземеллі Підгорецького замку, Богдан і познайомився з доктором honoris causa Омеляном Майструком.

Досі не уявляю, чим можна пояснити його особливу до мене увагу, — зачудовано знизав плечима Богдан. — Що він побачив у мені такого, про що сам я ніколи не підозрював, у що я першим не повірив би і що б заперечив. Як він розгледів у мені щось цікаве — чого за все моє життя не здатні були розгледіти ні батьки (що не дивно, бо їх ніколи не було поруч), ані баба з її сестрами (які від мене не відлипали), ні мої нечисленні приятелі.

Богдан описав Романі невисокого сухого чоловіка з сивим розвіяним навіть у приміщенні волоссям — складалося враження, що той постійно перебував на перехресті буйних вітрів. Описав поли його плаща, ледь зашироку в плечах маринарку, ледь задовгі штани, розтоптані мешти. Описав його пильний погляд, його тиху мову, його зосередженість. Його маніякальність, коли справа стосувалась архітектури чи мистецтва минулого, а особливо — зразків рококо й бароко, в якому він кохався з жагою онімілого від обожнення юнака.

Ось тоді я і пізнав, — розповідав Романі Богдан, — як слід по-справжньому дивитись на кам’яні статуї костелу в Підгірцях, на скульптури Томаса Гуттера і Конрада Кутшенрайтера, на дзвони Теодора Полянського, на роботи його зятя Франциска Олендзького, на іконостаси в Ізюмі, Лохвиці, Гадячому й Гадячі, Козельці, Чемерисах Волоських; на Ратушу в моєму рідному містечку, якої я раніше, здавалося, ніколи по-справжньому не бачив. Я ніби вперше довідався про майстра Пінзеля, який у середині XVIII століття працював у місті, в якому я народився, і залишив по собі в костелах і церквах потріскані животики путті і відламані кінцівки святих, якими ще не встигли розпалити багаття у минулі десятиліття.

Він марив музеями і реставраціями, був готовий на все, щоб роздобути гроші на порятунок напівзігнилої каплиці у віддаленому селі, до якої можна було дістатись