Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку! - Курт Воннегут

— Сподіваюсь, вам сподобається, — сказав касир Траутові.

Тобто він сподівався, що Траут знайде якісь картинки, на які зможе мастурбувати, оскільки такою була єдина суть усіх цих книжок і журналів.

— Це я для мистецького фестивалю, — сказав Траут.

Щодо самого оповідання, воно називалося «Дурень-танцівник». Як і в багатьох оповіданнях Траута, у ньому йшлося про трагічний про­вал у спілкуванні.

Ось його сюжет: Створіння з літаючої тарілки на ім’я Зоґ прибуває на Землю, щоб пояснити, як можна уникнути війни і як вилікувати рак. Зоґ привіз цю інформацію з Марґо, планети, де місцеві спілкувалися за допомогою пуків і чечітки.

Вночі Зоґ приземлився в Коннектикуті. Щойно він тор­кнувся землі, як побачив будинок у вогні. Він кинувся в будинок, пукаючи і відбиваючи чечітку, попереджаючи людей про жахливу небезпеку, що їм грозила. Господар дому розтрощив Зоґові голову ключкою для ґольфа.

Кінотеатр, де сидів Траут з усі­ма сво­їми пакунками на колінах, нічого, крім похабних фільмів, не показував. Музика була заспокійливою. На срібному екрані фантоми молодого чоловіка і молодої жінки невин­но смоктали м’які щілини одне одного.

І, сидячи там, Траут придумав новий роман. Історія була про астронавта-землянина, який прибув на планету, де все тваринне і рослинне життя, за винятком гуманоїдів, було вбито забрудненням. Гуманоїди харчувалися їжею, зробленою з нафти і вугілля.

Вони влаштували бенкет для астронавта, чиє ім’я було Дон. Їжа була жахливою. Основна тема для розмови була цензура. Міста були вражені кінотеатрами, де нічого іншого, крім похабних фільмів, не показували. Гуманоїди хотіли якось витіснити їх із бізнесу, але так, щоб не заш­кодити свободі слова.

Вони запитали в Дона, чи похабні фільми також були проблемою на Землі, і Дон сказав: «Так». Вони запитали його, чи фільми були справді похабні, і Дон відповів: «Похабніших не буває».

Це був виклик для гуманоїдів, які були впевнені, що їхні похабні фільми могли переплюнути будь-який фільм на Землі. Тож усі розсілися по машинах на повітряних подушках і поплили до похабного кінотеатру в центрі міста.

До кінотеатру вони добралися під час перерви, тож у Дона був час подумати, що могло бути похабнішим за те, що він бачив на Землі. Ще до того, як згасло світло, він відчув сексуальне збудження. Всі жінки в його групі щебетали і корчились від сміху.

Тож у залі стемніло і завіси піднялися. Спочатку не було ніякого зображення. З гучномовців чулося чвакання і сто­гони. Тоді з’явилося саме зображення. Це був високо­якісний фільм про чоловічого гуманоїда, що їв щось схоже на грушку. Відеокамера сфокусувалася на його губах, язику і зубах, що виблискували слиною. Він їв грушку не поспішаючи. Коли останній шматочок зник у його заслиненому роті, камера зупинилася на його адамовому яблуці. Його адамове яблуко непристойно підскакувало. Він задоволено відригнув, а тоді ось ці слова з’явилися на екрані, але мовою тієї планети:

КІНЕЦЬ

Все це було фальшивкою, звісно. Грушок уже не існувало. І поїдання грушки навіть не було основною подією вечора. Цей короткий сюжет просто давав глядачам час зручно всістися.

Далі почався основний фільм. У ньому йшлося про чоло­віка, жінку і двох їхніх дітей, собаку й кота. Впродовж півтори години вони постійно їли — суп, м’ясо, печиво, масло, овочі, картопляне пюре з підливою, фрукти, цукер­ки, торт, пиріг. Відеокамера рідко коли від’їжджала далі ніж на фут від їхніх блискучих губ і адамових яблук, що підстрибували. А потім батько поставив кота з собакою на стіл, щоб і вони взяли участь в оргії.

За якийсь час актори вже не могли їсти. Вони так напха­лися, що аж вибалушили очі. Не могли ворухнутися. Казали, що напевно цілий тиждень не зможуть їсти, і таке інше. Поволі прибрали зі столу. Пошкандибали на кухню і викинули близько тридцяти фунтів недоїдків у смітник.

Глядачі шаленіли.

Коли Дон з друзями вийшли з кінотеатру, до них приста­ли повії-гуманоїди, які пропонували їм яйця і помаранчі, молоко, масло, арахіс і таке інше. Звісно, повії насправді не могли подати це добро.

Гуманоїди пояснили Донові: якщо він піде додому з пові­єю, вона зможе приготувати йому страву з продуктів нафти і вугілля за фантастичними цінами.

А тоді, коли він поїсть, вона розкаже похабщину про те, якою свіжою і сповненою натуральних соків була їжа, хоча насправді їжа була фальшива.

Розділ 6

Двейн Гувер годину сидів у вживаному «плімуті» моделі «Ф’юрі» на власній незабудованій ділянці, слухаючи радіо Західної Вірджинії. Йому розказали про медичну страховку за кілька центів на день, про те, як ефективніше користуватись своєю маши­ною. Розказали, як боро­тися з закрепами. Йому запропонували Біблію, в якій все, що Бог чи Ісус насправді сказали вголос, було надруковано великими червоними літерами. Запропонували росли­ну, яка буде приваблювати і з’їдати в домі комах, що перено­сять хвороби.

Усе це відкладалося у Двейновій пам’яті на випадок, що стане потрібним пізніше. Там у нього зберігалося багато речей.

Поки Двейн сидів там сам-один, найстарша мешканка Мідленд-Сіті вмирала в окружному шпиталі, у кінці бульвару Фейрчайлд, за дев’ять миль звідти. Звали її Мері Янґ. Їй було сто вісім років. Вона була чорна. Батьки Мері Янґ були рабами в штаті Кентуккі.

Між Мері Янґ і Двейном Гувером існував незначний зв’я­зок. Коли Двейн був маленьким, кілька місяців вона пра­ла білизну в сім’ї Двейнів. Вона оповідала маленькому Двейнові біблійні історії та історії про рабство. Вона оповіла йому про публічне повішення білого чоловіка, яке вона бачила в Цинциннаті, коли була маленькою дівчинкою.

Чорний інтерн в окружному шпиталі тепер дивився, як Мері Янґ вмирає від пневмонії.

Інтерн її не знав. У Мідленд-Сіті він пробув лише тиж­день. Він навіть не був громадянином Америки, хоча вивчав медицину в Гарварді. Родом з племені індаро, ніґерієць. Звали його Кипріян Уквенде. Він не відчував спорідненості з Мері чи іншими американськими чорни­ми. Він відчував спорідненість лише з племенем індаро.

Вмираючи, Мері була самотньою на планеті, так само як Двейн Гувер або Кілґор Траут. Вона нікого не народила. Друзів чи родичів при її смерті не було. Тож свої останні слова на планеті вона сказала Кипріянові Уквенде. В неї не залишилося сили на дихання, щоб завібрували голосові зв’язки. Вона могла лише безгучно ворушити губами.

Ось усе, що вона могла сказати про смерть: «Ой-йой».

Як усі земляни в мить