Празька школа: хрестоматія прозових творів - Віра Просалова

МОРЕНКО

І

Його розгойдали десятки рук і викинули через вікно вагона.

Засвистіло у вухах. Хлопець, як кіт, перевернувся в повітрі і впав ошоломлений.

Упав Моренко щасливо —– на купу піску при рейках, і відразу встав, притискаючи до грудей берданку.

Вечірнє сонце било йому в очі. Електричний потяг летів хутко в бік Одеси, і тільки з вікон грозили хлопцеві палиці, кулаки, коронкові парасольки. Там були люди з усього міста, в цім вагоні, і всі його зненавиділи.

До Моренка підбіг другий січовик: він вискочив сам з вагона, як побачив, що зле діється.

— Могли б убити тебе, — обтрушував Моренка з піску, —так визвірились. Могло б бути гірше. Що ти сказав їм?

— Тут була і буде Україна!

Серпневий білий надморський порох звіявся за останнім вагоном, що зникав серед присадкуватих платанів.

Поправили кашкети, оглянули замки рушниць і пішли навпростець через млини на Одесу-товарову. На восьму треба було бути в касарні Січі.

Коли звернули з Косівської вулиці, замкнули їм переїзд: саме вантажна валка йшла. Руді вагони плинули перед очима рівно, м’яко, без стуку і мовби без кінця.

Придивляється до обох збоку чорний, лобатий, присадкуватий. Лизне поглядом знак архангела на кашкеті, зиркне з півусміхом на тонкі лиця хлопців, очима мишкує по берданках, по поганеньких френчах. Не витерпів.

— Гей, – торкає владно Моренка, — а ти хто? За кого ти? Чий ти? Яка програма?

У сімнадцятім часто так питали. Саме тоді віри всякі повставали, одночасно тоді приготовлювались апостоли, жертви й кати…

— Ми, — звів на нього Моренко панянські блакитні очі, — ми, — і притиснув стару берданку до серця, — ми за Україну.

— Гм, — сказав робітник (може, машиніст?), — гм, а як ви думаєте настановити вашу Україну?

Стоїть, цигаркою попихкує, а за шлагбаумом червоні вантажні вагони рівно котяться. Обдумує машиніст.

— Україна, — сказав Моренко, а вісімнадцятилітній рум’янець на його щоках заграв, — то тільки про неї довідатись. Хто довідався, той уже проти всіх піде.

— Агітація, значить, — сказав лобатий. — Но, а чим же ви її, ту Україну, здобудете? Не купите ж за гроші. Убивать же будете?

І очі приплющив – ніби бачить, як тисячі Моренків з жовотоблакитними стяжками на кашкеті на місто йдуть з рушницями, і стріляють, стріляють...

Жахнувся Моренко, ніби й сам то побачив..

— Ні, — каже, — ні, Україна прийде сама. То ж братерство, правда, свобода.

— Як сонце, значиться? Сама настане, — сказав робітник глумливо.

Аж тут рогачку залізничну підводить, юрба пхається, поспішає, перебігає рейки. Уже лобатий машиніст потопає в юрбі. Востаннє обертається, гукає насмішкувато:

— Ех ви, інтелігенти «Сама прийде, без крові!» Що ж може в людей настанути без крові?…

І зникають у юрбі його немилосердні, чорні, запалі очі.

— Що ти, — каже Моренко, важко схвильований, до свого товариша з передмістя, — що ти, Матюхан, йому скажеш?

Бо Матюхан, хлопець із «блатного» передмістя, не інтелігент. У Матюхана лице хитре, з довгим носом, землисте. Вони вже переходять через станцію. Над ними в повітрі високо — криті галереї — мости, що сполучують темні, великі залі майстерень, де тисячі, тисячі робітників. Туди й лобатий пішов.

— Угм, — подумує Матюхан, — воно все-таки цікаво, яка то є кров людська? Я б так кожну машинку хотів пізнати, який там у ній, у середині, механізм? У саме нутро заглядав би, — покажи, брат, машинку. Так акуратненько ножичком душу б вийняв, у пальцях подержав, — якої ти масті? Дуже цікавий я, як-тo воно в людей… Розказував мені один солдат з фронту, як він штик у серце всаджував і в очі дивився…

— Матюхан, – йому Моренко з жахом каже, аж кричить, – так то людина! Людина!

— Видно, ти сам смерті боїшся, Моренко! – каже Матюхану, голову підводить, дивиться в блакитні очі Моренка зеленим, жовтим поглядом. – Чого ж її боятись, то – таке собі... Я смерть бачив...

І йдуть собі далі вже мовчки.

ІІ

Тимчасом вечір западає, — весінній, швидкий. Вечір підскоком біжить і ліхтарні підміські запалює, а вже в вулицях пірнає у глибоку вогкість півтемряви.

Переходили на Воронцівку.

На зеленій траві скверу Новокінної площі полягали солдати з російських запасових полків або й просто дезертири. Полягали з милоданками, думаючи їх молодецьке забавити. Бо то другий день свят був, і революція, і Керенський, і промови, і так якось інакше…

Потяги недалеко пошумлюють затишно, гармонії, пригравають люб’язно, — пищать жінки, насіння в зубах потріскує, часами вистріли здалека потріскують. Лежать пари одна коло одної, як тюлені чи фоки на узбережжі.

Вулиця передміська удень інакша, а інакша вночі. Шумить інакше. Шумить гамором особливим, жіночим, надривистим. Моренко з товаришем ідуть поволі, посуваються обережно. А що то був другий день Зелених свят, то почали собі на радість вуличні люди стріляти. Перша завзялась Балківська вулиця — найдовша. Стріляє з резонансом, аж Дальні Млини слухають. Потім обізвались Болгарська і Степова. Там стріляли не з рушниць — з револьверів, бо там хлопці “фартові”: кожен має револьвер. А з боку Запорозької вулиці чути було кулемети і немовби бомби рвались...

— Цікаво, — кажуть солдати, лежучи на траві, — звідки в них кулемети?

Бо то мирна людність стріляла.

Дорослі — з кулеметів, а підлітки до іншої забави – пускають ракети: блакитні, пурпурові, зелені, червоні. Осліплюючи, смугами перетинали вони заівмерле, повне погрози, душне небо.

Спинились Моренко й Матюхан перед сквером.

— Гарно! — кажуть.

По сигналізаційних ракетах пустили діти відразу, може, з сотню інших ракет, до освітлювання терену.

Ясно так стало, як вдень, як би небо великими лампами зацвіло. Ціла Новокінна площа тішиться.

— Шпарнули фраєри.

Та не так воно й добре. Для тих, що в сквері лежали, — непереливки. Бо почали падати на почорнілу від людей траву тяжкі, олив’яні бруси перегорілих ракет. Падали з неба рясно, тільки — гуп, гуп.

Солдати й не лайнули, жінки й не крикнули, — зірвались раптом, розпорснулись по площі, підвиваючи. Бігли рядами білі, як привиди, у металевому, білому світлі.

Біжать важкі, розхристані. З-під брам до них сміються, а вони вже лаятись почали. Побачили