Скляні бджоли - Ернст Юнгер

чарівникові та володареві автоматів навряд чи вони до душі у приватному помешканні. Адже всі ми намагаємося обрати собі відпочинок, якомога віддаленіший від наших справ. Навряд чи генерал гратиметься на дозвіллі олов'яними солдатиками, та й поштар неділями не йде в піші походи. Так само говорять і про клоунів, що коли ті дома, то зазвичай серйозні і навіть меланхолійні.

У таких оселях не натрапити на типові для багатіїв розкоші. Тут не було нічого від марнославного несмаку. Цаппароні не лише мав чудового фахівця з інтер'єру, але й сам мав неабиякий смак. Це було видно з оздоблення кімнат, яке демонструвало гармонію, яку годі десь замовити в готовому вигляді, ця гармонія походила з внутрішньої потреби краси й статечності власника помешкання. Тут не було жодного холодного блиску або показної мішури: відчувалося, що тут мешкає інтелігентна і культурна людина, яка любить затишок.

Оці південці, байдуже, походять вони з сицилійського села чи неаполітанського бассо[10], часто наділені витонченим смаком, яким володіють від народження. Вони мають бездоганний музичний слух, а в образотворчому мистецтві завжди помітять руку майстра. Я часто звертав на це увагу. Єдиною небезпекою тут може бути їхня чванькуватість. Уся обстановка була добротною й солідною, не надто розкішною, такою, що випромінювала життя. Насамперед це стосувалося витворів мистецтва. Я вже набачився у приватних помешканнях людей, що надто швидко збагатіли чи здобули владу, полотна й скульптури, які можна було побачити лише в художніх календарях чи музеях. Та їхній вигляд розчаровував, оскільки вони позбулися своєї виразності та художньої мови, як пташка, що втрачає в клітці всю свою принаду та здатність співати. Витвір мистецтва нидіє, блідне у приміщеннях, де він має демонструвати свою ціну, а не цінність. Він може сяяти лише там, де його оточує любов. Мистецтво скніє у світі, де багаті не мають часу, а бідні — грошей. А позичена велич ніколи не виглядає переконливо. Мимохідь я зауважив, що Цаппароні знаходить для себе час. Складалося враження, що п'ять чи шість полотен, які висіли на стінах, щоденно приносили розраду очам господаря. Жодне з них не було намальоване після 1750 року. Там був навіть один Пуссен[11]. Спільним для цих картин було те, що вони дихали спокоєм і не були розраховані на ефект. Я маю на увазі не сьогоднішні ефекти, які вичерпуються ніколи не баченим, а такі, які здатен створити лише справжній майстер. Картини, якими оточив себе Цаппароні, навіть для сучасників ніколи не здавалися несподіваними. Очевидно, від самого початку вони сприймалися, як щось знайоме.

Таке саме враження виникало й щодо самого будинку. Воно поєднувалося з іншим враженням, що стосувалося відчуття влади, й навіть посилювало його. Я вже казав, що ми жили в часи, коли слова змінили свої значення й набули подвійного сенсу. Це слушно й для слова «дім», що раніше було поняттям, яке втілювало в собі почуття солідності й сталості. Та віднедавна воно перетворилося на щось таке, як намет, хоча його мешканці не набули свободи кочівників минулих часів. Будівлі так само поспіхом зводяться, як робляться тисячі інших справ, що, зрештою, стають марними. Та це не найгірше. Якби ж то, бодай на короткий час, людина могла б почуватися вільно у власному, недоторканному житлі. Та все якраз навпаки. Якщо сьогодні хтось має сміливість спорудити свій будинок, то він таким чином створює місце зустрічі для людей, які намагаються дістатися до нього пішки, автомобілем чи по телефону. Постійно надокучають то працівники служби газу, електромережі чи водогону, то агенти страхування, пожежного контролю, будівельного нагляду, а ще збирачі податку за радіо й телебачення, іпотечні кредитори та податківці, які визначають орендну плату за проживання у власному домі. А коли політична ситуація дещо загострюється, то з'являються вже зовсім інші типи, які точно знають, де ти мешкаєш. До того ж доводиться жити з клеймом власника нерухомості. У минулі часи все було простіше. Люди мали менше комфорту, зате чисте сумління, коли сідали до свого столу.

Саме це почуття виникло в мене у Цаппароні: почуття, що в домі є господар. Я був готовий побитися об заклад, що тут не було ні лічильників, ні електричних дротів, принаймні таких, що виходили б за межі обійстя. Очевидно, коли Цаппароні розробляв план свого обійстя, то мав за зразок закрите торгове місто давніх часів, а його автомати справді зробили це можливим. Завдяки автоматам абстрактна сила стає конкретною, повертається назад у річ. Щоправда, тут я не бачив нічого схожого, ішлося радше про створення настрою. На столі стояли свічки, а на каміні — пісковий годинник.

Тут, безперечно, мешкала людина, що не жила на ренту, швидше навпаки, вона сама роздавала ренти. Поліція не мала сюди доступу, байдуже, з якою метою та з якого приводу хотіла навідатися. Цаппароні не лише мав власну поліцію, що виконувала виключно його вказівки. Його виробнича територія та під'їзди до неї патрулювалися окрім того державними поліцейськими та інженерами, які мусили узгоджувати з ним свої дії, а фактично діяли лише за його волею.

Тож природно постає питання: чому людина з такими можливостями потребує саме моєї допомоги, допомоги людини, яка сама потрапила в скруту. Тут крилася таємниця, про яку я вже згадував. Усе це було досить дивно й мусило мати вагоміші причини, щоб людина, яка мала стільки законних можливостей, йшла в обхід, аби реалізувати свої плани. Правовий простір, великий чи малий, завжди межує зі сферою незаконного. Межа розширюється разом з повноваженнями. Тож у наділених великими можливостями людей інколи менше можливостей для маневру, ніж у маленької людини. Там, де повноваження стають абсолютними, виникає стан, в якому межі стираються, а право й неправо складно відрізнити. Тоді виникає потреба в людях, здатних красти коней.

4

Служник завів мене до бібліотеки, і я залишився на самоті. Він був надзвичайно ввічливим. Я згадую про це враження, оскільки воно доповнює той стан недовіри, в якому я перебував. Я насторожено ставився до всіх, з ким зустрічався, й почувався значно вразливішим, ніж раніше. Принаймні поведінка слуги не давала підстав зробити висновок про те, що господар дозволив собі стосовно мене яке-небудь зневажливе зауваження. Та я все ще сумнівався, що справді говоритиму з ним віч-на-віч, — я чекав, що зараз з'явиться один з його секретарів.

У бібліотеці було тихо й затишно. Книжки випромінювали спокійне почуття гідності. Вони вишикувалися на полицях у палітурках зі світлого пергаменту, коричневої ягнячої шкіри та темного сап'яну. Пергаментні томи були