Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

– Спочатку все було добре. Навіть дуже добре. Любов, дєла…

– Спочатку завжди все добре, братику. – Яра випив своє віскі, подзенькав крижинками у порожній склянці. – А потім гівно починає перти на оглядові майданчики. Правильно я кажу?

– На майданчики… Красиво ізлагаєш, брате. Може, в когось буває інакше… Не знаю, Яра, не знаю… Анжела завжди прагнула бути центровою. Мати все найкраще. Найдорожче. Найгламурніше.

– Не з твоєю зарплатою, брате.

– Я старався…

– …Й обісрався.

– Так сталося, брате, – Мітелик додав собі віскі. – Її першим чоловіком був сам пан Новак. Небідний такий дядько.

– Я пам’ятаю, крутий був пуцалін. Він, здається, тепер у Словаччині.

– Він давно вже у Штатах. У Нью-Йорку. Банкує. Він вже тоді, у дев’яностих, лаве мав неміряно. Розбалував він мою дівчинку. Зробив її «Міс Року». Журнали, інтерв’ю, фотосесії. Казьол. Вона завжди мала з чим порівнювати. І порівнювала, сучка така.

– Нащо ж вона тебе тоді, пацана жовторотого, захомутала?

– Закохалася. Новак був старшим за неї на двадцять років. Навіть на двадцять два. Та й помститися йому хотіла. Він її з собою на груповухи тягав. До саун різних. Вона від того бісилася, мовляв: «Я, мля, донька начальника залізничного депо, елітна дєвочка, законна дружина, срака-дошка, і що, маю щастя при всій бригаді шкурити якусь тріперну шмару?»

– Гординя! – Яра багатозначно підняв над головою два пальці, розведені, немов роги. – Гординя – це найперший гріх, брате. Треба було тому дятлові їй ще тоді пояснити, що в світі є речі, сумніші за тріперних шмар. Набагато сумніші… Хоча, канєшна, що їм, бабам, поясниш… А потім що? Донька начальника з бідності присіла на стимулятори?

– На бухло спочатку, потім на план, на таблетки… Але то, знаєш… Мутна історія, брате.

– Ага. Мутна історія, кажеш? Кумарні літописи республіки Ганджубасії… Тема знайома. Ну, намучився ти з тою Анжелою, брате, не хочу навіть уявляти… Співчуваю. А тоді, скажу тобі, коли вона до тебе у ліжко стрибнула, як ми всі тобі заздрили! Півміста жаба душила, я тобі атвєчаю. Півміста! Та-а-ака дєффка! Та-а-акі ніжки! Чудо з обкладинки! І де воно все, Міта-брате, де? Фата-моргана, брате, міражі у пустелі…

Компаньйони підняли склянки, випили. У залі нічного клубу вони залишилися останніми клієнтами. Живу музику давно замінив автомат. Бармен з офіціантом про щось напружено шепотілися. «Ага. Контора халдейська перетирає… І всі мені співчувають… Сучари…» – подумав Мітелик. Світ навколо нього від алкоголю став м’яким, теплим, але від того ще бридкішим.

Буття хиталося під вагою зла. Братана Боба вбили, дружина знову в лікарні, донька в її батьків, куди винного у всіх бідах Валерія Петровича пускають лише на великі свята. І то через раз. У чотирикімнатній колишній квартирі Новака, яку той після розлучення відступив Анжелі, порожньо й неприбрано. Купа немитого посуду, сморід на кухні. А на ранок він має розробити пропозиції по стратегії розвитку будівельної компанії, яку планував придбати один із клієнтів ФПП. Але його ноутбук із базою даних залишився в офісі Фонду.

«Упс, – сказав собі старший консультант. – Яке паскудне життя. Все, що ти робиш сьогодні, мало бути зробленим ще вчора. І жодної вдячності для тебе не передбачено. Жодної. Лише звіздюлі від різноманітного начальства. Шеф невдовзі поїде собі на „Cadillac’і“, а його задовбаний старший консультант буде їздити на маршрутному бидловозі. Яке паскудне життя…»

– Так, шльоцики, мать вашу, де ж оті ваші дєффкі, га?! – через усю залу запитав Мітелик халдеїв. Офіціант йому не подобався. Йому здавалося, що той належить до модифікованої статі.

– Зараз будуть, – відізвався той (та), не обертаючись. Певно, компаньйони йому (їй) теж не подобалися.

Мітелик раптом відчув страшенну втому. Після мандрів горами гуділи нетреновані ноги. У голові виник туман і почав уперто оточувати зорові нерви. Валерій Петрович зрозумів, що, за гамбурзьким рахунком, вже не хоче ніяких «дєффок» і «тьолок», а хоче лише до ліжка. Він подивився на Яру. Той сидів, бадьорий та злий, і хитро дивився своїм супероком на зів’яле обличчя старшого консультанта.

– Воспоминания бередят душу? – спитав Яра.

– Спогади пердять в душі, – безнадійно відповів Мітелик. І сам здивувався великій істині, схованій в цих випадкових словах.

– Значить, ти, брате, вже вступив у свій снайперській вік, – резюмував Яра і потягнувся до пляшки.

Мітелик хотів запитати, що таке «снайперський вік» і як він примудрився до нього вступити, але не встиг. До їхнього столику з коктейльним шиком підгребли замовлені дами. Вони здалися йому яскравими, розчиненими навстіж і дуже високими. «Якісь баскетболістки», – подумав син артилериста. Він почав міркувати, що буде, коли одна з цих «баскетболісток» під час окучування закине йому за спину свої кілометрові ноги. Серед усіх цих прогностичних міркувань він якось непомітно втратив просторово-часову відповідальність. Туман оточив його, як німців під Сталінградом. У тому тумані хтось сміявся, хтось когось називав «Свєтою». Один із найдовших днів у житті старшого консультанта В. П. Мітелика закінчився без підбивання підсумків.

Валерій Петрович прокинувся у власному ліжку. Він лежав на зім’ятих простирадлах круглого сексодрому, котрий,