Червоні хащі - Фоззі

От мене це «дають» завжди лютило. Дають по пиці чи у борг, а пенсію — видають. Так само як аванс на роботі не дають, а сплачують, і хліб у сільмазі продають, а не дають зранку в четвер! З цих людей Радянський Союз виходив занадто повільно, застрягаючи у вузьких мізках.

Почали з мене, та швидко з’ясувалося, що моєї пенсії сюди ще не перевели.

— Це нічого, — заспокоїла мене поштарка, — таке буває. Наступного місяця відразу дві принесу. Вони там поки почухаються… Зателефонуйте краще до своїх, скажіть їм, аби прискорили переведення.

Задоволений Журба розписався у відомості, Зінаїда видала йому п’ятдесят гривень і додала:

— Решта — как обично, — опісля розвернулася до мене і сказала: — Ковтун, ви ж паспорта мені не здали!

— І шо? — не зрозумів я.

— Ну, в нас такий тут порядок, що всі паспорти в мене лежать, у сейфі, — промовляла вона повільно, наче першокласникові.

— Чого це? Документ мій, нехай у мене і лежить!

— От ви всі такі розумні. А знаєте, що буває?

— Що?

Зінаїда вперла руки в боки і роздратовано понесла:

— Бо за всіма тут глаз да глаз треба! Паспорти намочують, зжигають, гублять! Одна була рік собі переправила, щоб женіха, ето самоє, в оману ввести. Десять год собі списала, стара дура, — довелося мені особисто її два рази в район возити, в паспортний стол!

— Все одно не дам! — чітко промовив я, склав руки на грудях й відвернувся до вікна.

— Тихо-тихо, — озвався від входу Йосип, підскочив до своєї койки і посунув поштарку, бо вона всілася якраз на те місце, де під матрацом лежала горбунова краватка.

— Що таке? — злякалася та і притисла сумку до грудей.

— Що таке? — передражнив її Йосип і гнівно втупився в завідувачку. — Грузінка, ти ж обещала, шо нам в етот раз первим дадут! Крєст на пузє рісовала!

— А тобі не все одно, Старенький?

— Дєло принципа, — гордо відповів Йосип. — А то што ж получаєтся? Первая палата блатуєт, вторая бедуєт. Второй месяц подряд, — після чого додав переляканій поштарці: — Ти, кобуча, зарубі сєбе на шнобелє, шо в февралє і мартє тєпер начинаєш с нашей палати, а то подиму барак на хіпеш!

— Ой, лишенько, — підірвалася та з місця і поспіхом побігла до коридору.

Зінаїда тим часом досміялась і, витираючи сльози, промовила:

— От не скушно з вами, їй-богу. Чули вже про весілля?

— Чули-чули, — своїм грудним басом озвався Журба. — А який розклад?

— Та який розклад? Після обіду їх до загсу повезуть, а на вечерю діти молодого (тут вона знову засміялася) виставлять горілочки і шашлики будуть робити!

— О-о-о! — радісно завовтузився Григорій. — Шашлики — це діло. Під водочку — ух-х! — і затряс у повітрі кулаком, вочевидь, не знайшовши слів для того, щоб описати власний ентузіазм.

За обідом тільки й розмов було, що про весілля. Жінки пропонували, щоби молодим хоча би кілька днів дали пожити в окремій палаті, після чого всі намагалися з’ясувати, куди на той час припхнути трьох Глашиних товаришок.

На це Йосип сказав, що треба просто розібрати по одній жінці в палату, вимагаючи, щоби за цей винахід йому дали право першого вибору, а то нам, нефартовим, обов’язково випаде Крива, яка остаточно доведе другу палату до сказу, ніби мало нам горбуна. Карасьов на жарт ніяк не відреагував, продовжуючи швидко їсти і традиційно затуляючи тарілку вільною від ложки рукою.

Старенький в очікуванні смачної вечері вирішив не їсти розсольнику й зі словами: «Такоє рагу отдайтє врагу», — посунув тарілку до Журби, після чого гучно запропонував, аби до нас відразу переселили Раїсу, бо вона симпатичніша за всіх. Йосипова пропозиція мала успіх, усі реготали й намагалися перекричати одне одного.

Я вважав зайвим брати участь в обговоренні таких дурниць. Мене цікавило інше, тому я скористався маленькою паузою в реготі й запитав у Журби, чого це йому замість пенсії дали всього п’ятдесят гривень і що означає фраза Грузінки: «Решта — как обично»? Григорій знизав плечима:

— Ну, тут такі правила, що всієї пенсії не дають. Її Зіна в себе тримає, в тому сейфі.

Я здивувався: як так можна? І паспорти їй, і гроші? Це ж наша власність!

— Ну, розумієш, Богдане, гроші можуть украсти. Чи загубити. Тут таке кожного разу: завернула дурна баба гроші в хустку й забула.

— Ну, її гроші: що хоче — те й робить!

— Нє скажи, — Йосип устигав і жінок дражнити, і слухати, що за столом відбувається, — пенсію, даже генєральскую, как у Гріши, можно в момент пропіть. Так шо, тіпа, за нас беспокоятся.

— І що вона з цими грішми робить, хтось знає? Вона ж може їх у банк покласти чи в піраміду якусь віддати — й усе!

— Ха! — відповів Йосип і остаточно розвернувся до нас, залишивши їдальню напризволяще. — С Зінкі ти хоть спросіш, єслі што, ілі стуканьош на нєйо. А чего ти завйолся, Густлік? Шо, єсть за шо перєживать?

— Грузінка каже, що на похорон тримає кожному, — втрутився в розмову Журба, — бо в будинку бюджету на поховати нема, можуть тільки здати на районний цвинтар, де бомжів закопують, а там лежать ніхто не хоче. Всі додому хочуть, біля своїх лежати, а Зінка тоді їде й домовляється на місці.